Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А далі — він переконався, що Лисовичі були страшенно консервативне село. Їх «ідеологом» був старий Михайло Колюга, який говорив «Слава Йсу» до лямпи, бо так його колись навчив «добрий пан». Їхнім гаслом, що його раз-у-раз повторяли і Михайло Колюга і їмость Марія, було: «Не просім Бога, жиби инші пани настали, іно жиби ті ліпші стали!».

Лисовичани ненавиділи зміну, всяку зміну. Вони направду любили свого «старенького» цісаря й ще досі плакали за вбитою Єлисаветою. А Польщу вони ненавиділи не стільки навіть з українського патріотизму (про Листопад деякі старші казали — «І нащо було тої бунтації робити?»), а тому, що це нові пани настали, та й не «ліпші» вони, ой, не ліпші!

Ігореві легше було розмовляти з ровесниками — молодими пастухами. Він навіть пив із ними доморобний «мід» на пастуший празник — святого Петра та курив їхні клоччяні «цигарки». Від одного й другого його боліла голова. Та й ще вражала його груба мова й жорстокість малих дикунчиків, яких головним виховним засобом був батьків ремінь і материна лайка. Колись, ще дитиною, він гірко плакав над викиненими з гнізда писклятами, його аж трясло, коли бачив, як хлопці «пускали млинка» із хрущів, чи знущалися з півмертвого щура.

Село жило й росло, начебто, без зміни, вбоге, консервативне, перелюднене, щасливе на власний лад. Все вужчими ставали «батоги» вузеньких селянських нивок, мальовничо розкиданих по узбіччях лисовицьких «гір». Пастухи росли й ставали конюхами, підпарубочі — парубками. А коли підросток перший раз косив сіно, він «ставив» горілку товаришам і його врочисто «фричували». Старший парубок вилазив високо на стріху й кричав зично на все село:

«Кутєни, Волєни, Сторонєни, Зазамчєни — дайте знати на Діброву! Хто би сказав, що Іван Калита не вміє косити, той дістане три рази г писок!»

Далі молодий Іван до дівчат ходив, і готувалося весілля — довге, коштовне, з «троїстою» музикою. На приходство приходила «молода» з дружкою — такі молоді, рум’яні, засоромлені, всім доземно кланялися й просили: Старших—«Прошу вашеці о благословенство!», а молодших — «Прошу вашеці на весілє!». І було весілля й родилися діти й далі ділилися вузенькі нивки. А на приходстві казали: «Чого хлоп бідний — бо дурний. А дурний — бо бідний». Начебто зачароване коло.

Лиш на дні душі того консервативного, напівголодного, вдоволеного села тліла іскра бунту, яка могла вибухнути несподівано й нелогічно — як палячи панський замок — чи ламаючи приходський фортепіян.

І хто міг подумати, що з ровесників Ігоревих, отих замурзаних, примітивних «дітиськ», колись виросте нове, інакше покоління села — кооператори, просвітяни, підпільні боєвики?

III. ЛІТО

ДОРОГА «НА ГОРИ»

Ігореві вже дев'ятнадцять літ. Він і пластун і спортовець (хоч у футболі незграбний зовсім) і інтелектуал — звеличник Сореля й Донцова — і в Організації призначений районовим провідником і в тюрмі півроку сидів. Словом, звідки не глянь — видатний і замітний молодий чоловік. І ніколи вже в пізнішому віці Ігор сам собі не здаватиметься таким великим, як тепер, у дев’ятнадцять років.

Але до Лисович його все таки тягне, такою дитячою, атавістичною тугою — мов до місця народження, до рідної хати. І влітку, ще заки поїхати на студії на чужину, Ігор вибрався в гості до дідуся Корчина.

Подорож із Львова до Лисович не далека й досить приємна. Насамперед — трамваєм на львівський Двірець, великий такий, з розмальованими стінами заль і високим скляним дахом. І потяг паровий уже пихкає й димом курить, залізничники метушаться, важні всі, в гарних мундирах, у червоних шапках. Далі — півтори години їзди потягом, з усіх боків долітають уривки польської конверсації — «прошен пана, прошен пана»…, жиди всю дорогу заїдають щось, селяни сидять мовчки, поважно, непорушно. За вікнами пролітають знайомі, десятки разів бачені, все цікаві краєвиди. Вечоріє…

На станції в містечку на Ігоря не чекає «фіра» — адже в лисовицькому приходстві вже давно нема коней, а найманого візника Ігор не замовляв у листі, не хотів турбувати стариків. Він же молодий, здоровий і пройти десяток кілометрів йому — дрібниця. Та, щоб швидше було, Ігор піде коротшою дорогою — «На гори» — куди кіньми звичайно не їдуть, бо стрімко дуже.

Ігор вихоплюється на першу «гору» — гарно так, містечко ледве мріє внизу під рожевим світлом заходу, здалека виблискують станційні вогні… Далі дорога в’ється вниз, у балку, геть темно вже, тільки місяць-молодик присвічує. Ігор швидко йде, пруживим, молодим кроком — ще одна гора, знов балка, ліс… Колись давно, ще чотири роки тому, в п’ятій клясі, в холоднющу зиму 27-ого року він їхав сюди лещатами, заложивши хвацько берет на ліве вухо — а праве відморозив тоді, до нині свербить.

Та нині якось так радісно Ігореві, як тому хлопцеві у вірші Лепкого, що то «додому вертавсь із школи, з міста». Він же дев’ятнадцятилітній молодий чоловік, сповнений почуття власної «дорослости», а хвилюється, як малюк, як колись, хотів би забігти скоріше, він — щасливий з ожидання зустрічі, зустрічі з дитинством, із минулим.

Йому ввижається старий приходський будинок і знайомі кімнати й близькі люди, дідусь усміхнений, бабця кругленька й добра, веселі, балакучі тітки. Він бачить, ніби в завтрашньому ясному сонці, такі знайомі, рідні картини — подвір’я, ґазон і сад, дерева, стежки. І на прохід він обов’язково ходитиме, сам — щоб більше бачити, більше пригадувати. І він — хоч дорослий — полізе на стару яблуню, щоб нагадати часи дитинства. Щоб на чужину повезти оті золоті спогади з «рідних» Лисович.

Ігор хвилюється, довжиться дорога — але ось уже й хуторець видно — «Мазура» — єдиного поляка на все велике українське село. І перший присілок — Кут, і стежка вивозом, колишнім замковим ровом і сад «3а хатою» — сливовий сад.

Ніч темна, та Ігореві, все таки помічається, що приходство якесь не те стало — принишкло, постаріло, обідніло. Город необсаджений, завалений паркан, порожна клуня…

У сінях темно, важко намацати замок у дверях, але ж у кухні — людей стільки й світло аж очі разить — від нафтової лямпи число вісім — Ігоря чекають уже, сміх, привітання, обійми бабусині.

Бабуся ще більше змаліла якось і схудла й сукня на ній стара, вся полиняла. А дідусь — ледве ногами соває, підпирається костуром, сиве волосся його геть прорідло, але усмішка все та сама — розумна й добра. А молода ґенерація — нічого, мало змінилася, тільки Славця — доросла вже, єдина з усіх дівчат Корчинівських на університет пішла. А біля неї наречений «крутиться», колеґа з університету, Ярослав, обидвоє вони — поважні такі, разом тримаються, все шепчуть щось, пересварюються. Може й цілуються — як не бачить ніхто. А Марта, бідолашна, з чоловіком і дітьми в одній кімнаті тиснуться — без роботи сидять у батьків. І ще одна нова людина на приходстві — «сотрудник» Левич, невисокий, чорнявий панотець, помагає недужому о. Корчинові в парафіяльній праці.

І дивно Ігореві — кімнати якісь менші здаються й стелі нижчі й люди бідніші й не такі гарні, як колись. Але все таке близьке й рідне йому, ні він таки не розчарувався новою зустріччю з Лисовичами. А завтра буде сонце й сад і прохід — гарно буде завтра.

БЕЗРОБІТНА ІДИЛІЯ

Марта, відомо, була романтична дівчина. Але вона ніяк не відрікалася приходських традицій і добре знала, що призначення жінки — вийти заміж і мати дітей. Тому всі перемиські залицяльники й кавалери її — і Володко-підпільник і «мамин хлопчик» Тусьо і Славко-пластун і навіть жидок-українофіл «Мошко Рудий» — були для неї лиш хвилевою розвагою, а чоловіка вона сподівалася знайти таки «вдома» — в околиці Лисович.

І знайшла. Коли хтось хотів би придумати очевидний контраст до Василя Соплинця, то таким контрастом міг би легко бути другий наречений Марти — Дмитро Чапля. Контраст був не лиш фізичний, а й духовий. Чапля — був подібний до відомого ідеалу пізніших американських смотриків — «tall, dark and handsome». Він здавався ще вищим, ніж його метр вісімдесят, бо був стрункий, довгоногий, мов створений для чобіт і офіцерського мундиру. Обличчя в нього було екзотично темне — якесь перське чи турецьке, здавалося, хоч народився він таки в найближчому до Лисович селі. Мабуть рід Чаплів виводився від давніх поселенців княжих — чорних клобуків, чи то може якась прабабуня його згрішила з полоненим турчином. А по вдачі й по славі своїй Чапля був легкодух і джиґун і танцював чудово й добре в карти грав. У час, коли наша розповідь точиться, він повернувся якраз додому з армії й із Йозефівського табору.

Не диво, що новий залицяльник Мартин, такий романтичний, такий інакший від сухого педанта Соплинця, зразу ж таки «збив із ніг» нашу героїню й вона закохалася в свого Дмитрика на смерть. На приходстві це зразу викликало скандал, бо там після досвіду з Миколою Пекарем і на холодне дмухали, а Чапля не мав ані доброї посади (якийсь кооператор, подумайте!), ані доброї слави в приходському розумінні. Отець Михайло сварився, їмость Марія плакала, але кохання, кажуть, перемагає всі перешкоди й Марта скоро таки вийшла заміж — звичайно — за Дмитра Чаплю.

І Дмитро Чапля виявився, на диво всім, таки добрим чоловіком для Мартусі, мабуть і джиґунство й легкодушність його були тільки позою, привезеною з військової еміграції. Подружжя Чаплів жило закохане й щасливе. Аж десь за сім тисяч кілометрів від Лисович ударив грім. Восени 1929 року на нью-йоркській біржі стався «крах» — і системою відосередніх кругів Велика Депресія поширилася по цілому світі. Врешті прийшла вона й до Польщі й тут найміцніше вдарила по українському «Беренлянді», а найболючіше по малому й убогому Повітовому Союзі в Делятині. І Союз збанкротував і Чапля з Мартою й трьома малими дітьми поїхали в гості до Лисович. Вони стали часткою тієї трагічної кляси, яка сиділа «на ласці» в свояків, у сільських приходствах, у мужицьких хатах, без гроша ощадности, без соціяльного забезпечення, без виходу й без надії — кляси безробітних інтелігентів.

Дмитрові Чаплі бідувати — не першина, він уже змалечку, як мужицький син, на возі був і під возом. Та й Марта не привикла до розкошів. Їмость Марія віддала для вжитку їм найменшу кімнату приходства, тут стояло «ліжко на ліжку» й увесь день пахло мокрими пеленками — але ж подружня ідилія Чаплів від цього аж ніяк не терпіла.

Чапля пробував був заводити новий лад у приходському господарстві — він же господарський син! Але їмость Марія ніяк не могла стерпіти конкуренції, та ще від нелюбого зятя, через якого вона стільки сліз пролила колись, і вона відогнала Чаплю назад у його малу кімнатку, сиди, мовляв, і до мене не вмішуйся.

Тоді Чаплі нагадалися давні спомини з Чехії й зачитана десь кооперативна лектура й він надумав закласти на приходстві «зразкову курячу фарму». Підлатав старий курник, нагородив кліток, купив кілька десяток курей — і почав яєшну продукцію. Але з півсотні курей, та ще в час Депресії, коли яйця йшли за безцін, вижити важко було й Чаплі його «фарма» давала тільки ілюзію господарської незалежности й пару злотих на пеленки, іграшки й молоко для дітей.