Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хоч як критично відноситься Ігор до «опортуніста» Ярослава, то він таки не може відмовити йому одного — доброго смаку й широкого зацікавлення в літературі. Він і Славцю вже на свій лад переробив і в лисовицькій «бібліотеці» в Канцелярії появилися нові книжки, здебільша з польської «Біліотеки Нобелівських Лавреатів». Останнім часом ціла молода Корчинівська ґенерація закохалася в Джона Ґелсворсі й усі навипередки перечитують «Саґу Форсайтів» і «Людську Комедію» й дискутують при столі в Середньому покою красу й романтичність Ірини чи примхи молодої Флер. Аж дивно слухати, як приходські селюхи знаходять багато спільного з будівничими англійського капіталізму, мабуть тому, що і в одних і в других є той самий глибоко закорінений консерватизм і антипатія для всяких абстрактних «дурниць». І Ігор перечитує «Саґу» й захоплюється ясним, простим, прозорим стилем автора, таким інакшим від деяких сучасних українських, східніх і західніх, письменників, епігонів європейського «модернізму». Він віднаходить і себе самого в молодому Велові Дарті, що то був «пів-блазня, а пів-форсайта». Але ж ні, думає Ігор, у нього самого нічого блазенського нема, хоч може й є трохи Пекарівської фантазії…

Але, крім нових авторів і «Лавреатів Нобеля», в Лисовицькому приходстві появилося ще щось новішого — перший зародок культури нової доби — «культури з бляшанок», чи «масової культури», що двадцять літ пізніше розпаношиться по всьому «цивілізованому» світі: У Лисовичах появилося перше радіо.

Початок був скромний. Дмитро Чапля за п'ятнадцять злотих купив маленький «кришталевий» апарат, що в ньому вся техніка — лиш блискучий камінчик, сталеве вістря дротика й кілька пружин у коробці, та ще й слухавки-навушники.

З цим апаратом Дмитро Чапля лежить у його маленькій кімнаті, на ліжку — цілими годинами, в час вільний від «курячих» зайнять. Він слухає на ньому чудесних, далеких передач, слухає музику симфонічних оркестр, яка ніколи ще раніше не доходила до Лисович, слухає вісток про абесінську війну й про виборчу перемогу Гінденбурґа й про японську аґресію в Китаю — і вістки ті радісно передає всім Корчинам і селянам у читальні, з невідлучним, оптимістичним коментарем:

«А може таки буде війна!…»

І всі тішаться. Навіть старий, геть посивілий вже, Михайло Колюга примовляє, вийнявши люльку з беззубого рота:

«Цццц — войни!…»

Бо дуже вже надоїла всім «панська» Польща й жити на селі чим раз сутужніше стає, навіть тих пару грошів на сіль і «гас» у кооперативі важко дістати й кожний сірничок розколюють на четверо — а податки тягнуть, а «здекутори» по хатах ходять…

То й у виборах останніх Лисовичі голосували на «вісімнадцятку» як один муж. Тільки стара Марина Шевчичка вперлася голосувати на урядову «одинку», бо «пан їй дав п’єтку» за той її голос. Але молодий син її, Миханьо Шевців, уночі хитро підміняв мамин «нумерок» під подушкою, а Марина, нумерів не знаючи, так і кинула отой папірець у виборчу урну, не дотримала віри доброму «панові», і Миханьо з радістю розказував, як поліційний комендант на Лисовичі сердився:

«Лісовіце — шляк вас трафі!»

Але пацифікації до села таки не прислав…

Ще щось Чаппя розказує Ігореві пошепки. Він — старий вояк і колишній член УВО — почав самотужки організувати в селі підпільну сітку. Чи не міг би Ігор дати йому якийсь офіційний «зв’язок»?

Ігор відмовляється «з конспіративних оглядів». Чапля йому симпатичний, але ж він незаперечно «старший» — тридцять років з гаком. А революцію Ігор уважає привілеєм молодих людий. Ну, звичайно, там десь нагорі є й «старші» — колишні старшини, полковники, от, Коновалець, кажуть, має аж сорок літ — але тут, у Лисовичах? Ні, Чапля рішуче застарий. Та й яка може бути революція — в Лисовичах?

ТІ, ЩО В ПАНИ ПІШЛИ

В Лисовичах дівки до міста не йшли, от хіба лиш на служниці до панів та жидів. А звідтіля дівчина поверталася згодом, як мудра — то з посагом, а як дурна, то з бахуром малим. Але до гімназії сільській дівчині йти ніяк «не годилося». «Дівці книжка не плявдує» — казав авторитетно старий Михайло Колюга. «Дівці плявдують горшки, миски, та й рискаль і мотика. Бо в дівки волос довгий, а короткий розум.»

Інакше — хлопці. І в Лисовичах були аж три такі, що в гімназії вчилися й у пани пішли, було їх три, а радше — півтретя.

Перший — син найбільшого багача в селі, Василь Грищишин. Ігор пам'ятає його ще з часів війни — який він гарний був тоді — високий, стрункий, у модному «цвікері», в блискучому ляйтенантському мундирі й із срібною китицею на шаблі. Бо він був професійний офіцер Цісарської й Королівської армії й війну перебув не в окопах брудних, а в елегантному генеральному штабі. Але скінчилася Австрія і кар’єра молодого Грищишина раптом урвалася. За Україну він воював не в блискучому адьютантському мундирі, а як старшина боєвий — бої за Львів, відворот за Збруч і тиф і полон… А по війні до дому вернувся й господарем став, на багатому ґаздівстві батьковому. Батько ж умер, а інших синів не було.

Кожний раз, як Ігор у лисовицькій церкві стоїть, він дивиться на отого Грищишина крізь «дияконські ворота», як він у першому ряді разом із багачами стоїть. І дивує Ігоря, як той колишній штабовий офіцер чимраз більше перемінюється в статечного лисовицького ґазду. Вже й у біле вдягається — як усі — и чоботи носить юхтові. Одно лиш у нього залишилося з давнього ц.к. ляйтенанта — незмінний «цвікер».

Другий лисовицький виходень із села — зовсім інакший. Насамперед походженням, бо він не багацький син, а син найбіднішої вдови в селі — Василь Латина. А «в люди» вивів його не хто інший, а Дарка Корчинівна, жінка з характером і своєрідним упертим почуттям людського обов'язку. Вона відкрила в маленькому, замурзаному Василеві бистрий розум і амбіцію вчитися й вирішила за всяку ціну післати його в школу. А може з нього виросте другий Іван Франко? Зразу вчила сама його, потім гроші посилала з власної невеликої вчительської платні. І Василь пішов у місто, не, як Стефаник, «увесь у білому», а в гарному гімназійному мундирі, із «зрібного» полотна шитому, синьою краскою закрашеному, і вчився — книжки зубами гриз, першим учнем у клясі йшов, а вечором — заробляв лекціями в дурніших «панських» синів. Потім і юридичний факультет скінчив, таким самим способом — лекціями. Але ж довгі роки недоїдання й непосильної праці зламали неміцний організм Василів і захворів він туберкульозою. Та й дух його також зламався в тому змаганні, ні, не зламався, а викривився, згірк. Коли тепер Василь Латина приїде зрідка до Лисович, то сидить він здебільша не в рідній халупі, а на приходстві, й говорить цинічно й насмішливо, з підкреслено мужицькою вимовою. Бо в душі Василя дві душі борються — любов і ненависть до рідного, бідного, незмінного села.

А «півтретя»? Ну, цей останній продукт лисовицького змагання до освіти, власне, ніколи не «вийшов у пани». Він був син сільської багачки, яка позавидувала успіху «голодникові» Латині й вирішила післати власного сина також до гімназії — Демко (а «по панськи» Дизьо) Гірняк.

Дизьо був недурний, але не стільки наукою зацікавлений, як амбітний дуже. Зразу мати його влаштувала для сина приватні лекції в «панича» Долька й платила цьому інструкторові не грошима, а харчем добрим, багацьким. По всьому селі ходила сміховинка про те, як Дизьо виїв із печі приготований для панича товстий свинячий росіл — «добрий росів», хвалився Дизьо.

Потім Дизя післали в гімназію, але він там успіху не мав. Може не добре підготовив його інструктор-«панич», а може хлопцеві просто не хотілося вчитись. І по трьох клясах Дизьо вернувся в село й рішився дякувати. Цілу революцію в селі розчинив, щоб стати на місце «старого» дяка. Але ж о. Корчин уперся й не приняв півграмотного кандидата. А тоді Дизьо образився на приходство й село й став лідером першої опозиційної партії в історії Лисович — секти «байбельників», партії невеликої, лиш він та жінка та ще тесть його, «американ», що недавно приїхав у село.

І хто казав, що Лисовичі ніколи не міняються?

ПРИХОДСТВО Й ШКОЛА

У Лисовичах, як і в кожному селі, побіч приходства є ще й друге вогнище сільської інтелігенції — школа.

До того ж тут, де поляків майже зовсім нема, і школа й учителі українські, рідкісне явище в спольонізованому галицькому шкільництві.

А все таки, між приходством і школою нема близького контакту, хоч побіч себе стоять вони, то одно до другого далекі й нерівні. Нерівні навіть у фізичному значенні — приходство біля церкви, високо, на горбі, а школа внизу, на вигоні, над річкою. А психологічно — в Корчинів є почуття власної більшевартости, а до вчителів — співчутливе легковаження. «Така учителина бідна, і воно сі до світа пхає» — говорить милосердно їмость Марія. Дарма, що в школі тепер мають більше грошей, ніж на приходстві, бо там же державна пенсія, а в приходському господарстві — криза.

А зрештою, вони дійсно бідні тепер — оті галицькі вчителі, після «закону Ґрабського» й після дванадцяти літ польського панування. Давно минулися давні, славні часи, коли вчителі будили свідомість села, закладали читальні, були громадськими провідниками. А нині — вічний страх перед інспектором грізним і загроза, що от-от перенесуть кудись на заслання, «на мазури». Нині кожний учитель власної тіні боїться.

От і в Лисовицькій школі: Вчителя Круп’яка, симпатичного лисавого чоловіка, з трохи штучними, підкреслено «культурними» манерами, перенесли «для добра школи» кудись на Захід, аж у Познанське воєвідство. Сім’ю його розбито, бо дружина Круп’яка далі залишилася в Лисовичах, разом із малими дітьми. Але вона на приходство в гості не ходить, вона залякана, запрацьована, чотири кляси вчить, хати й діток доглядає та ще й працює в городі шкільному. І в церкві вона, звичайно, не за престолом з Корчинами, а «з людьми» у бабинці стоїть.

Єдиний прямий контакт між приходством і школою тепер — два хлопчики, Круп’яки малі, обидва біляві й гарненькі, старший — балакучий і розумник, а менший — тихий і несміливий. То вони на приходство приходять, усі люблять їх, бо гарні, старший говорить за двох, а менший усе лиш дивиться. «Чого ти нічого не говориш, Адзю?» — питають його Корчини. А Влодзьо, старший, пояснює: «То тільки я вмію говорити і з панами і з хлопами, а Адзьо тільки з хлопами говорить, а вас боїться». Ну й як не боятися йому, тому Адзеві? Та ж приходство таке велике і меблі нечувано гарні і дзеркала й лямпи, а люди всі такі голосні й говіркі і «панські» з вигляду! І Адзьо стоїть і дивується й мовчить. Вбоге Лисовицьке приходство здається йому мало не княжим палацом.