Лисовичі: хроніка галицького приходства : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— бо це найновіше танґо.

Ігор також дуже хотів би поїхати на оті славні вечерниці, але ж горенько! — він зовсім не вміє танцювати. Він, хоч у революції страх відважний, та з дівчатами несміливий зовсім, а до того ще, від коли він підріс і змужнів — усе якась жалоба була, то за Листопад, то за Пацифікацію, то за поляглих боєвиків. І Ігор не танцював, жалоби притримувався, а як часом і прийшов на забаву, то сидів у кутку, дивився понуро й казав, коли якась красуня тягнула його до танцю:

«Ні, не можу — в мене є національна жалоба!» Але ж тепер йому вже дев’ятнадцять літ і хочеться бути дорослим кавалером і танцювати в містечку з дівчатами, а не сидіти в кутку.

Добрі тіточки — Марта й Славця — намагаються якось помогти Ігореві в його горю — дають йому лекції танку. Він зразу виривається, потім починає незграбно сунути ногами по негладкій приходській підлозі, у такт до пісні тітчиної, а потім — нічого, призвичаюється. Ну, це врешті не багато тяжче, ніж марш під окрестру сокільську чи пластовий впоряд — лиш незручно, що партнерка попід ноги крутиться. Але нічого — потрапимо!

І їдуть на вечерниці великою фірою, та й Ігор їде, по-геройськи тримається, жартує, хоч страшно трохи. Містечко. Народній Дім, великий такий, із вежею шпичастою, стоїть посередині містечка мов «на злість» усім полякам. І заля — вся осяяна електричними лямпами, бо містечко врешті таки діждалося модерного винаходу — електрики. І безліч чудово вдягнених, у кольорових сукнях, молодих дівчат. І ліс молодих чоловіків, ровесників Ігоревих, чи старших, нахабних таких, відважних, весело говорять з дівчатами, заглядають в очі їм, за ручки тиснуть — ні, Ігор ніяк не потрапить дорівняти їм!

На сцені — оркестра, жидівські скрипалі, українські фортепіян і контрабас. Аранжер — не хто інший, а вуйко Олесь Корчин, дає знак, і заля закрутилася десятками пар у першому вальсі.

Ігор танцює також — не вальса, а перше танґо, звичайно — з Мартою. Він з нею «зтанцьований», лиш трохи сердить його, що не він Марту, а вона його «провадить» по залі, от, звичайно, як тітка. Потім із Славцею — якось зручніше танцюється, Славця ж — ровесниця, й хоч до спорту нездібна, то в танці мов лебідка пливе — легко й зґрабно.

А потім — стоїть Ігор, підпирає плечима стіну, «петрушкує». Стільки гарних дівчат — а відваги нема приступити до них, а як наважиться Ігор, то вже скорше схопить їх якийсь нахаба з прилизаною чуприною. Ігор стоїть і обурюється на жінок — які вони, все таки, дивні, як покірно туляться до якогось прилизаного півголовка, а його — Ігоря — з високим, «інтелектуальним» чолом і з революційним минулим — не завважують. І він потішає себе цинічними афоризмами з Шопенгауера.

Аж ось — оказія. Ота гарненька, круглолиця білявка в блакитній сукні хвилю сидить, не танцюючи. Ігор підходить, незграбно кланяється, до танцю просить… Перші кроки фокстрота страх тяжкі йому, ноги мов олив’яні, а потім завважує, що йому танцюється зовсім легко з цією білявкою, що не вона його, а він її веде й вона так довірливо спирається на його рам’я й так послушно виконує всі хитрі фоксові кроки й закрути. Ігор несподівано почувається блискучим і успішним кавалером. І куди подівся його Шопенгауерівський цинізм і революційна понурість…

Він тихо шепче компліменти в маленьке, рожеве вушко, а дівчина аж ніяк не гнівається, а рум’яніє й всміхається так чарівно. Ігор розказує про себе — і вона зацікавлено слухає. А сама вона — попадянка з недалекого містечка, перемиська гімназистка — як цікаво!

Ігор щасливий. Лиш коли музика починає грати вальса, йому дуже сумно робиться, бо вальса він таки не навчився й мусить дивитись тепер, як його «блакитний янгол» крутиться в обіймах якогось антипатичного брюнета. А потім вони знову разом.

Ніч пролітає стрілою. Вже й ранок сіріє й «біла коломийка» приходить на закінчення. Олесь Корчин, із великою аранжерською шарфою танцює коломийку в першій парі. Він — ветеран десяток вечерниць, колись ще вмів лянсієра водити — але ж нині лянсієра вже ніхто не танцює. А коломийку танцює він добре, із запалом, зручно витинає «щупака», аж усі плещуть йому, а він далі танцює, оком не моргнувши, йому не першина.

Ігор збоку стоїть, на коломийку дивиться, але йому зовсім не прикро, бо й білявочка його не вміє танцювати коломийки. «Ех, яка нездала ця теперішня молода ґенерація» — нарікає Олесь Корчин — «коломийки не танцюють, подумайте!»

Корчини їдуть додому рано-досвіта. Ігор сидить, поглядає на рожеві хмарки на сході, всміхається. Чи він закоханий? Може й так, але він напевне не напише до білявої танцюристки листа любовного, ані ніколи не відвідає її — не відважиться. Він ні разу навіть не поцілував її. Але все таки, він щасливий і гордий такий з цього першого вечерничного успіху, ніби він не тільки жінку здобув перший раз, але й раптом батьком став. Всі тітки й вуйки сміються з нього, а він навіть не відгризається. Сидить, усміхається до рожевих хмар — «як дурний», говорить Славця з погордою.

В ЧИТАЛЬНІ

…Вечором Чапля з Мартою ведуть Ігоря до лисовицької читальні «Просвіти», де він читатиме доповідь про Хмельниччину. Ігор хвилюється — історія, це був колись його улюблений предмет у школі, але чи слухатимуть його, молодого ще, лисовицькі читальняни, чи зацікавляться вони такою абстрактною темою — історією України? Та ж він колись, гімназистом ще, пробував говорити з ними хоч на якінебудь абстрактні теми — і вони тоді лиш дивилися байдуже, мов не розуміючи, мовляв — «говори до гори!».

«Нічого — каже Чапля, — я мабуть краще від вас знаю наших селян, і вони зовсім не такі, як вам видається. Вони лиш недовірливі й прикидаються дурнями — з чужим. А зацікавлення їх — по-слов’янськи універсальні. Читайте їм доповідь про кращу культуру проса — ніхто не прийде, не поцікавиться. А читайте про Абесінію — повна заля людей буде, кожне слово ваше їстимуть.»

Може дійсно Чапля краще знає? Він же сам народився й виріс у Дев'ятичах, і в кооперації працював довгі роки. А Ігоря ж контакти із селом були, все таки, досить спорадичні:Лисовицьке приходство, подільські свояки-багачі, зв’язкові з організаційної «сітки» — «Струнко!» — «Друже провідник!» — «Звіт» — «Наказ»…

Ідуть до читальні теплим, липневим вечором, стежкою через сад «Коло церкви», вниз узбіччям, попри школу, на вигін. Будинок читальні старий-давній, має вже многогранну історію. Збудували його ще за холерної пошести в 1849 році — тут лежали ізольовані хворі й померлі від зарази. А потім тут був громадський маґазин збіжжя, заложений о. Корчином, щось як у біблійнім Єгипті з його «товстими» й «худими коровами» Йосиповими. Потім було «Братство Тверезости», також засноване о. Корчином, а далі читальня й кооператива, тільки ж читальня після Світової війни була завмерла на кілька літ, а тепер відновлена. А кооператива й далі тут, у бічній невеликій кімнаті тулиться.

У великій кімнаті будинку, де колись, як читальні не було, малий Ігор прибігав послухати «троїстих музик»,нині людей повно.(«Тепер у нас люди не п’ють» — шепче Чапля, — «то зате до читальні ходять».) Здебільша зібралися молоді господарі й парубки — колишні пастуші товариші Ігореві, геть вирослі, що й пізнати важко. І дівчат громадка біля дверей тиснеться, стоїть, бо ж у Лисовичах чоловіків вшановують, а жінки позаду тримаються. Всі врочисто чекають на щось — на гостя з далекого міста, на доповідь про Хмельниччину.

Говорить голова читальні, Іван Щупак, представляє читальнянам доповідача, але ж це тільки така ввічлива форма, бо всі знають не від нині «єґомостевого внука», малого хлопця, що колись біля сакристії з Корчинами стояв, набожно молився — «Таке мале, а вже так молиться!».

І Ігор знає чимало з них: Василя Грищишина з його нерозлучним «цвікером» на носі. І Петра Мудрецького, гарного, чорнявого весельчака, що такі дотепні анекдоти розказує про село, як от про тих двох старих дядьків, що їм хтось аж у 1925 році «доповів» про смерть покійного Франца Йосифа, і як вони пів ночі переплакали за «стареньким»… І Миханя Шевцьового, високого, синьоокого бльондина, який все лиш своїми кіньми чваниться, як вони скоро біжать, як баско по містечку їдуть — «весь сі нарід дивував!». І тих і інших знає Ігор, хоч йому здавалося, що він не знає села.

Ігор говорить про Хмельниччину, зразу несміливо, зацокуючись, потім захоплюється, говорить плавно, з чуттям. І бачить, як уся авдиторія сільська «так і їсть» його розповідь про рідну історію, про славне минуле козацьке, як слухачі широко всміхаються, слухаючи про Корсунь і Жовті Води, як сумніють від розповіді про Берестечко.

Ігореві приємно й радісно — ні, Лисовичі,це не лиш «дошками забите», безнадійно вбоге галицьке село, резерват традиційного минулого — вони — частка нового, великого народнього зриву до волі, вони не чужі йому, вони частка його України.

IV. ОСІНЬ

ОСТАННІ ВІДВІДИНИ

При кінці жовтня 1942 року тридцятирічний Ігор Пекар їде до Лисович, щоб ще раз перед смертю побачити дідуся Корчина. Їде довго й скомпліковано, куди довше, ніж колись гімназистом чи студентом їздив — і не так приємно. Зразу — Союзовим вантажним автом, совєтської продукції, з німецьким деревно-ґазовим пальником і з полатаними польськими ґумовими опонами. Щогодини чи дві чути постріл як із пістолі й шофер стає, клене й латає ще раз опону. Щопару годин німецькі «шупос» спиняють авто, перевірюють документи й клунки, добродушно лаються.

Далі — львівський двірець, розвалений, обкурений, з товпою народа мандрівного, навантаженого наплечниками й клунками, з ордами підростків-торгівців, що продають «пляцкарти» з-під поли. Потім — потяг із щасливо добутою пляцкартою, у вагоні набитому клунками, мужиками, спекулянтами. І залізнича станція в містечку, брудна й заболочена, хоч якимсь чудом не спалена ще.

«Чи є фіра з Лисович?» — кричить Ігор, і до нього підходить знайома постать — колишній голова читальні лисовицької, Іван Щупак.