Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Весняне поривання

І

Минув рік після великого бою на берегах Вайнганги, де знайшов свою смерть Акела. Мауглі тепер було близько сімнадцяти років, але він здавався набагато старшим, бо постійний рух на відкритому повітрі, здорова їжа в достатній кількості, плавання — а в спеку хлопець майже не виходив із води — надали його тілу надзвичайної міцності й мужності. Коли йому було потрібно залізти на високе дерево, щоб роздивитися дорогу, він міг годину висіти на одній руці, вчепившись за гілку. Він міг зупинити оленя на бігу й навіть перекинути його через себе. У нього було достатньо сили, щоб перевернути чорного кабана, який живе в північних болотах.

Народ Джунглів, який раніше побоювався хлопця через його розум, тепер почав боятися його через перевагу в силі. Коли Мауглі, не поспішаючи, проходив Джунглями, далеко попереду летіла звістка про його наближення, і мешканці Джунглів квапилися повернути вбік, щоб звільнити дорогу. При цьому його погляд, як і раніше, був м’яким і привітним, і навіть коли хлопець бився, його очі не палали тим диким вогнем, який завжди сяяв у погляді Багіри. Але роки принесли дещо нове у вираз очей Мауглі: вони стали якимись особливо гострими, в них завжди можна було помітити дивне збудження, якого не могла зрозуміти навіть Багіра. Не раз вона запитувала про це самого Мауглі, але той замість відповіді посміхався.

— Хіба мої очі не змінюються? Якщо полювання невдале, це мене засмучує. Якщо інколи я не маю чого їсти два дні, то відчуваю себе дуже нещасним. Невже мої очі нічого не говорять про все це?

— Якщо твій рот і хоче їсти, то очі не показують цього. Чи ти полюєш, чи набиваєш свій шлунок, чи купаєшся — твої очі завжди однакові, як каміння на березі річки.

Мауглі пильно поглянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і, як завжди, Багіра відвела очі, визнавши в ньому свого володаря.

Якось Мауглі з Багірою лежали поруч на схилі пагорба, який височів над берегами Вайнганги. Внизу над долиною річки білою ковдрою стелився ранковий туман. Зійшло сонце і взолотило промінням неспокійне море туману, кинувши смуги світла на м’яку траву, де відпочивали хлопець і пантера. Посушлива пора року закінчилася. Листя на деревах здавалося мертвим і лише іноді сухо шелестіло, коли серед тиші набігав раптом вітер. На оголеному кущі, під яким лежала Багіра, зберігся один листок. Пантеру щось тривожило. Вона швидко піднялася, голосно втягнула повітря і перевернулася на спину.

Качаючись по землі й махаючи лапами, пантера намагалася зловити листок, який турбував її.

— Наближається поворот року, — сказала вона, — скоро Джунглі заживуть новим життям. Надходить час Нових Пісень, і листок знає це, тому він і тремтить. Іде хороша пора.

— Ні, ще не скоро, дивися, трава зовсім суха, — сказав Мауглі, видираючи жмут минулорічної трави. — Ще зачекаємо з Новими Піснями. Весняне Оченятко (маленька квітка, яку часто можна побачити в Джунглях, з червоними, начебто з воску, пелюстками у формі лійки. Ранньою весною ця квітка майорить скрізь на полях серед молодої трави) і не думає розквітати.

— Послухай, Багіро! Хіба годиться чорній пантері так валятися у траві черевом догори і махати лапами в повітрі, наче якась звичайна лісова кішка?

— Уррр! — замуркала пантера, думаючи, певно, про щось зовсім інше і не слухаючи Мауглі.

— Я кажу, чи годиться чорній пантері так вити, фиркати і качатися! Подумай про те, що ми з тобою господарі Джунглів!

— Чую, чую, людське дитинча! — відповіла Багіра, перевертаючись через голову й сідаючи на землю. Її шерсть, яка скачалася за зиму, тепер була вся сіра від пилу.

— Звісно, ми з тобою Володарі Джунглів. Хто знайдеться сильніший за Мауглі чи хто в Джунглях розумніший за нього? — В голосі пантери відчувалась якась грайлива, майже глузлива нотка, яка змусила хлопця озирнутися й уважніше поглянути на Багіру. Зміст фрази в Джунглях іноді повністю залежить від тону, яким її вимовляють. — Я кажу, що ми з тобою Володарі Джунглів. Хіба я не маю рації? Чого ти так дивишся? Чи, можливо, я сказала щось образливе? Людське дитинча вважає непристойним трошки полежати на траві, чи що? А може, воно хоче кудись полетіти?

Мауглі майже не слухав те, що вона говорила. Хлопець сидів, спершись на коліна ліктями, і дивився на протилежний берег, звідки линув пташиний спів. Якась пташка боязким, невпевненим голосом починала співати свою весняну пісеньку. Ці перші звуки були, наче слабка тінь тієї повної, сильної пісні, яку ця ж пташка співатиме пізніше. Але Багіра відчула перші несміливі звуки весняної пісні, які змусили її неспокійно кидатися в усі боки, і вона загарчала:

— Чуєш? Іде, іде час Нових Пісень.

— Так, я чую, але чому ти тремтиш з голови до п’ят? Невже тобі холодно? Адже сонце пече так сильно!

— Це співає Ферао, червоний дятел, — сама собі, наче не чуючи Мауглі, говорила Багіра. — Він намагається згадати свою пісню. Тож час і мені розпочати власну пісню.

І, не звертаючи уваги на Мауглі, Багіра почала муркотіти про себе, намагаючись пригадати пісню. Але ніяк не могла схопити забутий мотив: вона то нетерпляче припиняла спів, то знову починала, постійно збиваючись. Здавалося, пантера зовсім забула про хлопця.

— Даремно співаєш, адже навколо немає дичини, — ліниво мовив Мауглі, думаючи, що Багіра затягує свою Мисливську Пісню.

— Маленький Брате! Де в тебе вуха! Хіба це моя Мисливська Пісня? Я намагаюся пригадати іншу пісню, яку скоро співатиму.

— А я зовсім забув про це. Мені варто було б давно знати: коли ви заводите своїх Нових Пісень, тоді лишаєте мене самого, тікаючи кудись далеко, — пробурчав Мауглі.

— Що правда, то правда, Маленький Брате! Але ж ми ненадовго залишаємо тебе… — винувато почала Багіра.

— Ви всі робите так! — із роздратуванням у голосі перервав її Мауглі, зіскакуючи з місця. — Ви тікаєте від мене, а я, Володар Джунглів, повинен сам блукати скрізь. Пригадай, що сталося рік тому, коли мені потрібно було зібрати жмут цукрової тростини з полів біля людських поселень. Я тоді попрохав тебе розшукати Гаті й сказати йому, щоб він приніс мені пригорщу солодкої трави. Хіба це важко з його хоботом!

— То він і прийшов до тебе, правда, не того ж дня, а, здається, двома днями пізніше. Зате він приніс тоді не пригорщу, а цілий оберемок, і цієї солодкої трави тобі вистачило аж до нових дощів. Але принаймні я в цьому не винна.

— У тому-то й справа, що він не прийшов до мене саме тоді, коли я просив. Замість цього він всю ту ніч гасав по Джунглях до світанку, наче божевільний, ревів, трубив, зовсім не думаючи, що його можуть почути. Після нього тоді в Джунглях залишилася дорога, як від трьох слонів. Він навіть танцював просто перед хатами Людської Зграї, незважаючи на те, що був повний місяць. На одній стежині він наскочив на мене — і хоч би зупинився! Ось як ви поводитеся з тим, кого називаєте Володарем Джунглів!

— Та зрозумій, що тоді був час Нових Пісень, — відповіла Багіра так само винувато. — Чи, може, Маленький Брате, ти не сказав тоді Гаті звичного Чарівного Слова? Але залишимо цю розмову і краще будемо слухати Ферао! Ти чуєш, як він виспівує?