Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кепський настрій, здавалося, залишив Мауглі, гнів його перекипів, і він випростався на землі, поклавши руки під голову і заплющивши очі.

— Не варто про це довго думати, а краще трохи поспати. Відпочиньмо, Багіро! До того ж я відчуваю невелику важкість у шлунку. Підсунь свій бік під мою голову!

Пантера розтяглася біля Мауглі, але зробила це без задоволення, зітхнувши. Вона не хотіла спати, а воліла слухати Ферао, який невтомно вчив свою пісеньку, щоб неперевершено виконати її, коли прийде час Нових Пісень.

ІІ

У Джунглях Індії сезони змінюються дуже непомітно. Можна сказати, там лише дві пори року: дощова і посушлива. Але якщо ви будете уважними і спостерігатимете не лише за небом з його хмарами, але і за ґрунтом, тоді ви побачите всі чотири пори року, які заступають одна одну, — як ми звикли. Найдивовижніша в Джунглях весна. Але це не наша весна: вона не вбирає ліси і поля в нове листя й нові квіти — вона лише жене перед собою все старе, все напівмертве, що втратило свою зелень, свою свіжість, все, що зносила, терпіла боязка, несмілива, м’яка зима. Весна має вдихнути нове, молоде життя у стару землю. І свою справу вона робить так добре, що ніде в світі немає такої прекрасної весни, як у Джунглях.

Ще вчора все навколо здавалося млявим, стомленим; запахи ледь рухалися у важкому, нерухомому повітрі й здавалися затхлими, задушливими. І ось відбувається швидка зміна, невідтворювана словами — її можна лише відчути. Для ока наче все залишається по-старому, наче нічого не змінюється. Але сьогодні раптом у повітрі повіяло чимось новим, що наповнює тіло бадьорістю, радістю — і відразу звірі Джунглів ожили, заворушили вусами, почали рухатися, шерсть з їхніх боків стала жмутами випадати на землю. Ось із неба бризнув маленький, ледь помітний дощик, і, наче у казці, всі дерева, всі чагарники, бамбукові зарості, всі мохи й трави прокинулися від сну і шумно потяглися вгору; ви дійсно можете чути їхній ріст. Вдень і вночі повітря наповнене невгамовним, безперервним дзижчанням, дзвоном — це голос Весни, яка надходить. Цей особливий шум, що заполоняє повітря, не створений ні бджолами, ні потоками, які струменять, ні вітром, що пробігає по верхівках дерев. Цей дивний, невгамовний шум — пісня молодої природи, яка прокидається.

Досі кожен рік наближення весни викликало в Мауглі стан особливого захоплення. Він перший з усіх мешканців Джунглів знаходив і приносив Весняне Оченятко, яке щойно розкрилося; він перший помічав у чистому небі купку весняних хмаринок. Не було місця в Джунглях, де б не лунав тоді його веселий, жвавий голос. Сьогодні він тут, на мокрих галявинках, які буяють квітами, завтра його голос звучить разом із хором великих жаб Джунглів чи передражнює маленьких сов, які кричать без угаву протягом всієї весняної світлої ночі.

Для Мауглі, як і для інших мешканців Джунглів, весна була порою жвавого руху. Хлопець був на ногах від самого ранку і до пізнього вечора. Для нього видавалося дрібницею пробігти вдень кудись за півсотні, а то й більше миль лише для того, щоб нарвати квітів. І після такої тривалої прогулянки він повертався радісний, сяючий, з віночком яких-небудь дивовижних рослин. Під час цих далеких весняних прогулянок із хлопцем не було його постійних чотирьох супутників. На цей час вони залишали його і йшли до інших вовків співати з ними своєї Весняної Пісні. Блукаючи Джунглями, Мауглі подекуди чув їхнє гарчання, дивне уривчасте завивання, яке лунає лише навесні, коли голоси мешканців Джунглів стають іншими. Ця зміна голосів — одна із причин, чому весна у Джунглях називається часом Нових Пісень.

Коли прийшла сімнадцята весна Мауглі, він відчув, що шлунок у нього став іншим, як говорила Багіра. Не встигли ще молоді пагони бамбука вкритися темними плямами, як хлопця опанувала якась нетерплячка. Він з тугою очікував ранку, відчуваючи появу нових запахів. Але коли приходив ранок і павич Мао, сяючи бронзою, лазур’ю і золотом, вітав його голосним криком серед ранкового туману, Мауглі відчував, що голос завмирає у нього в горлі й що по всьому тілу пробігає дивне почування. Воно починається з кінчиків пальців і закінчується біля коренів волосся. Хлопцеві раптом здавалося (чому — цього він і сам не міг пояснити), що він дуже нещасний. Мауглі уважно оглядав своє тіло — йому здавалося, що він наштрикнувся на якусь гілку.

Павич Мао голосним криком вітав появу нових пахощів, а інші птахи підтримували його. Зі скель на березі Вайнганги долинав хрипкий голос Багіри, що звучав, як щось середнє між криком орла й іржанням коня. Згори, з гілок, які вкрилися свіжою зеленню, лунали завивання і крики мавпячого племені. І коли Мауглі, слухаючи ці звуки, палав бажанням відповісти павичеві Мао, з його вуст злітав лише тихий сумний шепіт.

Хлопець стояв зажурений і дивився вгору. Крізь просвіти між гілками виднілися юрми мавп, які дражнилися, а внизу на галявинці танцював весняний танок павич Мао, розпустивши свій розкішний хвіст.

— З’явилися нові запахи, Маленький Брате! — кричав Мао. — Вдалого полювання, Маленький Брате! Чого ж ти мовчиш?

— Вдалого полювання, Маленький Брате! — кричав згори шуліка Ранн, спускаючись донизу зі своєю подругою. Вони промчали так близько до Мауглі, що зачепили його крилами.

Легкий весняний дощ пройшов смугою по Джунглях, освіживши молоді листочки; на небі лягла подвійна веселка, повітря здригнулося від першого грому. Дзвінкий шум стишився на деякий час, його заступив строкатий крик численних племен Джунглів. Усі вітали весну, всі, за винятком Мауглі.

— Що це зі мною? — з тривогою запитував сам себе хлопець. — Здається, я їв досі лише хорошу їжу й постійно пив хорошу воду. Однак горло моє палає, щось тисне у грудях, наче я поїв того плямистого кореня, який черепаха Оо вважає найчистішим кормом. У моєму шлунку відбувається щось недобре, і я через дрібниці наговорив багато неприємного Багірі та іншим мешканцям Джунглів. Мені то жарко, то холодно; щось непокоїть, але що саме — цього я не знаю. Може, кудись пробігтися? Побіжу туди, за ті гори, до північних боліт. Це буде чудова весняна прогулянка. А потім повернуся. Занадто легким було моє полювання останнім часом. І я, можливо, став важчим. Мабуть, четверо моїх супутників теж не відмовляться пробігтися зі мною. Це буде їм корисно — вони помітно погладшали.

Мауглі крикнув, прислухався, потім крикнув ще і ще, але ніхто не відповів на цей поклик. Його чотири товариші, його Брати, були тепер занадто далеко і не чули крику. Вони співали Весняних Пісень, оспівували місяць, полювання на оленя разом з іншими вовками Зграї. Правда, було ще світло, але у час Весняних Пісень Народ Джунглів не дуже на це зважає. Мауглі розсердився, що ніхто не відповідає йому, і знову гнівно крикнув. У відповідь почулося лише глузливе нявкання плямистої кішки Джунглів, яка лазить по деревах у пошуках ранніх пташиних гнізд. Хлопець весь затремтів від роздратування і ладен був уже хапатися за ножа, але вчасно отямився і спробував опанувати себе, напустивши презирливо-зарозумілого вигляду. Але ніхто не звертав на нього анінайменшої уваги. Обличчя його набуло злого виразу: він насупився і побіг з гори вниз. По дорозі Мауглі зустрічав декого з Народу Джунглів, але жоден не зупинив його, не заговорив. Кожен був занадто зайнятий власною справою.

Злістю на всіх і на все наповнилося серце хлопця, хоча в глибині душі він розумів, що це неправильно.

— Так, — казав він сам до себе. — Коли з Декану приходять Червоні Собаки чи коли Червона Квітка розпускається серед бамбука, тоді всі Джунглі мчать до Мауглі, заклинаючи його великим словом слона. Але варто лише розкритися червоному Весняному Оченяткові чи затанцювати голоногому павичу Мао, як усі Джунглі божеволіють, наче їх перекусали собаки… Що ж це, нарешті? Ім’ям буйвола, за якого купили моє життя, запитую: я Володар Джунглів чи ні? Мовчать! Чому ви тут? Що ви тут робите?

Пара молодих вовків зі Зграї стрибала вниз стежкою, відшукуючи якесь тихе місце, щоб розпочати сутичку, бо Закон Джунглів, як відомо, забороняє битися перед очима Зграї. Шерсть на їхніх спинах стояла дибки, вони гарчали один на одного і в будь-яку мить готові були зчепитися. Мауглі кинувся назустріч, схопив по вовку в кожну руку й відкинув їх у різні боки, як це робив не раз під час ігор чи полювання. Але досі він жодного разу не втручався у весняні бої вовків. Відкинуті вовки знову кинулися один на одного так оскаженіло, що перевернули Мауглі на землю і, не гаючи часу на розмови, розлючено зчепилися і покотилися по землі. За мить Мауглі був уже на ногах. Вихопивши ножа, вискаливши зуби, він готовий був прибити обох вовків на місці лише за те, що ті продовжували бійку, незважаючи на його, Мауглі, заборону (хоча за Законом кожен вовк має право битися, скільки завгодно). Хлопець стрибнув до вовків і, вигнувшись, очікував зручного моменту, щоб одним ударом простромити обох. Але поки чекав, відчув, що втрачає сили: його руки опустилися, і він, сховавши ніж, відійшов убік. «Мабуть, я з’їв щось отруйне, — подумав хлопець. — Відтоді, як я розігнав Раду Зграї Червоною Квіткою, відтоді, як я убив Шер-Хана, ніхто зі Зграї не міг звалити мене на землю. І ось тепер я упав від поштовху цих двох звичайнісіньких вовків! Певно, я втратив силу, і тепер залишається лише померти. О, Мауглі! Що завадило тобі вбити їх обох?»

А вовки тим часом продовжували битися, доки один із них не покинув поле бою і не втік. Мауглі залишився сидіти на зім’ятій та закривавленій траві, зі згаслим поглядом, увесь під владою якогось важкого відчуття самотності, якого досі не знав.

Він рано закінчив полювання цього дня і їв небагато, лише для того, щоб набратися сил для весняної прогулянки, яку планував. Їв хлопець один, бо всі мешканці Джунглів були зайняті своїми весняними піснями й боями. Була розкішна біла ніч Джунглів. Кожна зелена галузка лише за цю ніч піднялася настільки, як в іншу пору року не піднялася б і за місяць. Гілка, яка ще вчора була сухою і мертвою, за одну ніч наповнилася соками. Нога Мауглі поринала в густий і теплий килим із моху. Свіжа трава була зовсім м’яка — її краї ще не встигли стати гострими і жорсткими. Численні голоси Джунглів зливалися в один могутній хор Нових Пісень, який, здавалося, був породжений цим яскравим місячним світлом, що сяяло на ставках, на скелях, пробивалося між стовбурами дерев, між ліанами, вигравало на мільйонах листочків.

Мауглі було дуже важко на душі, але йому одразу полегшало, коли він звівся на ноги. Хлопець навіть голосно заспівав. Він не біг, а швидше летів. Він рухався вздовж схилу гори в напрямку до північних боліт, через саме серце Джунглів. Землю вкривала густа м’яка ковдра, яка робила його кроки нечутними. Звичайній людині було б дуже важко продиратися крізь густі трав’янисті зарості, але Мауглі завдяки шаленій силі своїх м’язів мчав через ці зарості, наче легка пір’їнка. Ні гнилий стовбур, ні камінь, що зривався в нього з-під ноги, ні на мить не затримували його легкого і швидкого бігу. Коли хлопець втомлювався пересуватися на ногах, він видирався на верхівки дерев по якійсь ліані й там продовжував свій шлях по гілках, як мавпа. Потім раптом залишав це повітряне царство і падав з величезної висоти вниз, описавши в повітрі красиву дугу. Інколи траплялися ущелини, від яких ішло тепле сире повітря, наповнене густим ароматом нічних квітів, що повністю вкривали ліани. Повітря було тут таким важким, що Мауглі мало не задихався від цих насичених пахощів. Інколи він біг темними стежками, оголена земля яких була покреслена правильними темними і світлими місячними плямами, що створювало враження візерунчастої мармурової підлоги під склепіннями старовинного храму. Часом хлопцю доводилося іти по високій траві, яка обливала його теплою росою, чи стрибати по верхівках голих бескидів.

В одному місці шлях Мауглі проходив по гребенях скель, і йому доводилося перестрибувати з каменя на камінь над норами маленьких лисиць, які перелякано дивилися на невідому істоту… З чагарника інколи долинав звук, що нагадував шум пилки. Це кабан точив об стовбур дерева ікла. Побачив хлопець і самого звіра, з очима, що сяяли диким вогнем, і мордою, вкритою піною. В одному місці він почув важке сопіння і удар рогів. Повернувши вбік, звідки линули звуки, Мауглі зустрів пару оленів, які тупцювали на місці, зіштовхнувшись рогами.

Ідучи через потоки, він чув рев крокодила Джакали, що здалеку нагадує рев бика. Інколи натрапляв на змій, які звилися між собою і розлючено кидалися на порушника їхнього усамітнення. Але раніше ніж вони встигали завдати удару, Мауглі вже тікав далеко від них. Він мчав далі й далі на північ.

ІІІ

Так біг Мауглі, часом наповнюючи повітря голосними криками чи наспівуючи пісню. Біг, освітлений яскравим весняним місяцем, і відчував себе щасливим. Раптом його ніс відчув зміну пахощів. Це підказало, що він уже близько до боліт, які були метою сьогоднішньої прогулянки і які знаходилися далеко за межами території його полювання.

Звичайна людина після перших трьох кроків загрузла б з головою в тому в’язкому, нетвердому ґрунті, по якому зараз ішов Мауглі. Але він мав, як кажуть, очі на ногах: його нога сама стрибала з грудки на грудку, з пня на пеньок, не запитуючи очей, куди стати. Він біг просто до середини заболоченого простору, лякаючи диких качок. Діставшись старого, вкритого мохом пня, який виступав над темною водою, хлопець присів перепочити.

Його поява змусила прокинутися все численне населення — навесні птахи сплять дуже мало й дуже сторожко. Цілі зграї птахів літали над болотом, відшукуючи місце, де б можна було знову сісти. Всі вони бачили Мауглі, який сидів на високому пеньку, чули пісню, яку той наспівував, оглядаючи свої жорсткі ступні й обчищаючи їх від колючок і скалок. Але жодна пташка не заговорила з хлопцем, не звернулася до нього із запитанням. Всі вони цілком поринули у свої весняні турботи. І той сум, який, здавалося Мауглі, пішов від нього, залишився позаду, в Джунглях, звідки хлопець утік, знову охопив його, наздогнав і тут. Тепер цей сум був ще сильнішим.

Цього разу Мауглі вже злякався.