Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мауглі поплив, намагаючись якомога глибше триматися під водою, держачи ніж напоготові.

— Не поспішай, не поспішай, Маленький Брате! — заспокоював його Каа.

— Один зуб нічого не заподіє цілій сотні, навіть якщо це зуб самої кобри. Ще багато Червоних Собак залишилися неушкодженими. Добра половина з них устигла щасливо врятуватися, вчасно помітивши наближення Дрібного Народцю.

— Тож буде чимало роботи для мого ножа! Та відчепіться ви нарешті! Який надокучливий Народець!

І Мауглі знову заховався під водою, щоб захистити своє тіло від бджіл, що шалено дзижчали скрізь над річкою і кидалися на все, що бачили.

— Було б краще, якби ти поводився тихіше. Мовчання завжди доречне, — сказав Каа, який був абсолютно байдужий до бджіл, бо їхні жала ніяк не могли проколоти його луску. — Ти ще полюватимеш. Попереду маєш цілу ніч. Чуєш, як вони там виють?

Близько половини собак вчасно помітили пастку, в яку потрапили їхні товариші.

І, різко повернувши вбік, вони стрибнули у воду в тому місці ущелини, де вона переходила в невисокий, хоча і стрімкий уступ. Ці врятовані заповнювали повітря криками помсти й погрозами на адресу лісової мавпи, через яку вони дійшли до такого сорому. Їхні крики зливалися з виттям інших, що гинули в боротьбі з Дрібним Народцем. Залишатися на березі означало б приректи себе на смерть, і Червоні Собаки зрозуміли це. Ось чому вціліла частина зграї кинулася у воду й попливла за течією, просто до затону, за яким ховалася Скеля Миру. Але невгамовні бджоли продовжували своє переслідування навіть тут, змушуючи собак пливти далі вниз. До вух Мауглі доходили слова безхвостого ватажка, який закликав свою зграю не жаліти жодного Сіонійського Вовка. Але йому не пощастило виявити весь талант красномовства, бо раптом серед собак здійнявся лемент:

— Стережіться! Хтось убиває в пітьмі! Дивіться: вода червона від крові!

Мауглі тим часом пірнав і плавав під водою, як видра, знизу вражаючи собак один за одним, перш ніж вони встигали відкрити пащі. Лише жирні криваво-червоні плями, що з’являлися на поверхні води, і нерухомі тіла свідчили про наявність якогось невідомого підводного ворога. Собаки хотіли повернути назад, але течія виявилася занадто сильною, і до того ж Дрібний Народець продовжував жалити в ніс і вуха. З низин річки тим часом чулося грізне виття Сіонійської Зграї. Воно поступово голоснішало серед мороку, що густішав щохвилини. А Мауглі знову пірнув — і знову мертва собака з’явився на поверхні води. Тоді серед Червоних Собак здійнявся лемент: одні кричали, що краще повернути до берега, інші вимагали від свого ватажка, щоб він вів їх назад до Декану, треті зверталися до невидимого ворога та закликали його вийти і прийняти відкритий бій.

— Ну, тепер твої брати там, внизу, легко впораються з іншими, — сказав Каа. — Дрібний Народець полетів до себе додому. Повернуся додому і я. Вовкам я не допомагаю.

VIII

У цей час на березі з’явився вовк, що біг підстрибцем на трьох лапах. Він то припадав до землі, то підкидав лапи вгору, як роблять вовки, коли граються. Це був Вон-Толла, який мовчки біг берегом поруч із Червоними Собаками.

А ті продовжували пливти, хоча було видно, що вони втомилися, бо від занадто довгого перебування у воді їхня шерсть намокла і хвости волочилися, як намоклі губки. Червоні Собаки мовчки пливли, з тривогою позираючи на берег, де їхні погляди зустрічали пару палаючих очей, що весь час рухалися поруч з ними.

— Погане полювання! — сказав один із собак.

— Навпаки, чудове! — крикнув Мауглі, раптово з’явившись біля нього. Він устромив ніж під лопатку звіра й ухилився вбік, щоб не потрапити під зуби небіжчика.

— А ти, людське дитинча, хіба тут? — гукнув із берега Вон-Толла.

— Краще запитай про це мертвих собак! — відповів Мауглі. — Хіба не бачиш, скільки їх там внизу в річці? Я донесхочу нагодував цих собак брудом. Я грався з ними увесь день і залишив без хвоста їхнього ватажка, але і для тебе ще достатньо. Куди мені тепер їх гнати?

— Я нікуди не поспішаю, — сказав Вон-Толла. — Попереду в мене ще ціла ніч, і я награюся з ними вдосталь у темряві, коли мої очі будуть краще бачити.

Здалеку долітала бойова пісня Сіонійської Зграї, яка була дедалі голоснішою, яснішою і закінчувалася закликом: «До бою станемо всі ми сміливо проти ворога, що йде сюди!» Раптом стрімкий поворот річки, яка огинала групу скель, виніс Червоних Собак просто до тих піщаних відмілин, де чекали на них вовки Сіонійської Зграї.

Тепер Червоні Собаки побачили, що вони зробили помилку. Краще було б вийти на берег вище і зустріти вовків на сухій землі. Але вже було пізно. Весь згористий берег був заповнений палаючими очима, а повітря наповнилося жахливим, нестихаючим Фіалем, який лунав у Джунглях увесь день від самого ранку.

Хто побачив би Червоних Собак, які пливли, та Вон-Толлу, який біг поруч з ними, міг би подумати, що вовк люб’язно запрошує собак вийти на берег.

— Гребіть до берега і нападайте! — крикнув ватажок Червоних Собак своїй зграї. Усі собаки одразу повернули й попрямували до суші, пінячи воду на мілині. Увесь берег Вайнганги раптом побілів, а на воді з’явилися широкі хвилі, як від великого човна. Мауглі тим часом натискав на собак ззаду, вражаючи їх ножем і змушуючи шукати порятунку на березі.

Тоді почався довгоочікуваний бій на відмілинах. Подекуди сутичка слабшала, щоб відновитися з новою силою в іншому місці. Бійці то розтягалися по всьому березі, то збивалися в купу. Бій тривав скрізь: і біля води, і в кущах, і між дерев серед високої трави. Хоча кількість Червоних Собак після зустрічі з Дрібним Народцем значно поменшала, та навіть і зараз їх було принаймні по двоє на одного вовка. Всі вовки жадали бою: вони билися за свою Зграю, за свої житла, за все, що було таким дорогим для них. Тут були не лише дорослі посивілі мисливці Зграї. У темряві палали очі вовчиць-матерів, які залишили свої печери і прийшли битися заради своїх дітей. Були тут і однорічні вовки, які нещодавно обросли свіжою м’якою темною шерстю і ще продовжували триматися коло своїх матерів. Вовк, як відомо, хапає жертву чи за горло, чи за спину. А Червоні Собаки чіпляються знизу. Тому коли бій ішов у воді чи на низькому березі, вовки мали перевагу над собаками, яким доводилося задирати голови догори. На землі вовкам було важче. А от ніж Мауглі працював однаково добре як у воді, так і на суші. Чотири Брати, помітивши хлопця, відразу оточили його. Сірий Брат крутився попереду, щоб захищати його ноги, інші троє трималися з боків Мауглі чи закривали його зверху, коли поштовх смертельно пораненого собаки, траплялося, кидав хлопця на землю.

Інколи побоїще було схоже на суцільну купу переплутаних тіл, які повільно рухалися то в одному, то в іншому напрямку та кружляли на місці. Інколи якась частина цієї сплутаної маси тіл здувалася, наче булька, і коли ця булька лопалася, в різні боки розліталися четверо чи п’ятеро понівечених Червоних Собак, що таки намагалися звестися на ноги і повернутися до центра сутички. Там на одного вовка насідали два чи три собаки, вхопивши його за боки. Однорічне дитинча, якого загризли до смерті, але стиснули з усіх боків, мертве продовжувало крутитися навсібіч, а мати тим часом, оскаженіла від люті, рвалася до нього, перевертаючи всіх на своєму шляху. І тут же серед цього звалища пара бійців, вовк і собака, забувши про все, стрибали один перед одним, вибираючи мить, щоб міцніше вчепитися в бік ворога, і за секунду обидва летіли сторчака, перевернуті розлюченими бійцями. В один із таких моментів Мауглі побачив Акелу. Він повільно рухався, тягнучи за собою з кожного боку по одному Червоному Собаці, які вчепилися в його ноги. Іншого разу перед поглядом хлопця майнув Фао, який тримав за горло собаку і тягнув його вперед, щоб жбурнути однорічним вовкам, а ті повинні були добити його.

У цілковитій пітьмі неможливо було побачити всі моменти бою, від якого в повітрі стояв суцільний гамір, виття, вереск, стогін.

Ближче до ночі помітнішим став метушливий рух. Знесилені собаки ухилялися від сутички з великими сильними вовками, але все одно не наважувалися тікати. Та Мауглі бачив, що бій скоро закінчиться, і він вже не завдавав смертельних ударів; однорічні вовки почали нападати сміливіше. Окремі бійці могли перепочити. Ніж Мауглі змушував Червоних Собак тремтіти, і лише його блиску було достатньо, щоб пес кинувся назад.

— М’ясо майже все з’їли, скоро залишаться самі голі кістки, — сказав, важко дихаючи, Сірий Брат. Усі його боки вкривали глибокі рани, з яких текла кров.