Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопець опустив руку, якою тримався за шию пітона, і помчав униз ущелиною, прямуючи до відмілини, де течія була не така стрімка. Він весь час голосно сміявся, його сповнювало дике захоплення. Дуже любив Мауглі тягнути смерть за вуса, як він казав, показуючи цим усім Джунглям, хто їхній володар. Раніше за допомогою Балу він не раз грабував гнізда диких бджіл, що живуть на деревах, і тому знав, що Дрібний Народець не любить запаху дикого часнику. Він зібрав жмутик цієї рослини, прив’язав його деревним волокном до пояса і після цього, не поспішаючи, пішов по кривавому сліду, залишеному Вон-Толлою. Слід цей вів від лігвищ Сіонійської Зграї на південь. Так хлопець пройшов по сліду з десяток миль, озираючись навсібіч і не втрачаючи свого веселого настрою.

— Я був Мауглі-Жабеням, — говорив хлопець сам до себе. — Тепер я Мауглі-Вовк; скоро буду Мауглі-Мавпою, а потім — Мауглі-Оленем. Врешті-решт, я залишуся Мауглі-Людиною. Го! Го!

І він голосно сміявся, граючись своїм довгим, добре нагостреним ножем.

Слід Вон-Толли, всіяний плямами темної крові, біг між дерев, які утворили цілі хащі — вони густішали в напрямку до північного сходу. Але що далі на південь ішов слід, то ліс рідшав і, не доходячи двох-трьох миль до Бджолиних Бескидів, змінювався на низькорослий чагарник. Звідси можна було бачити Бджолині Бескиди, бо в цьому напрямку місцина була зовсім відкритою, отже тут навряд чи міг заховатися навіть вовк. Досі Мауглі весь час ішов серед дерев; при цьому особливу увагу він звертав на відстань між гілками тих дерев, які росли окремо. Інколи хлопець зупинявся і навіть видирався по гілках, потім стрибав з одного дерева на інше. Так дістався він до згаданої відкритої галявини, на якій був близько години. Він уважно вивчив її з усіх боків. Потім Мауглі знову повернувся до сліду Вон-Толли, відшукав поруч зі слідом одне дерево з розлогими гілками; вибрав гілку десь за вісім футів над землею і всівся на ній, прив’язавши до гіллячки свій жмутик часнику. Після цього він спокійно розтягнувся на гілці та знічев’я став гострити свій ніж об підошву ноги.

VI

Близько опівдня, коли спека сильнішала, Мауглі почув тупіт численних лап, і одночасно до його носа вітер доніс гострий запах, найогидніший запах, яким тхне зграя Червоних Собак. Скоро з’явилися й самі собаки; вони неквапно, але впевнено бігли по сліду Вон-Толли. Мауглі дивився на них згори й бачив, що вони майже удвічі менші за вовків. Але він знав, що, хоча Червоні Собаки мають порівняно невеликий зріст, у них дуже сильні лапи і міцні зуби. Коли гостроносий ватажок, що біг попереду зграї, схиливши морду до землі, наблизився до дерева, на якому сидів хлопець, Мауглі гукнув йому звичне вітання Джунглів: «Вдалого полювання!»

Ватажок зупинився і підвів голову. Зупинилися і його товариші, що йшли за ним. Скоро зібралася величезна юрба Червоних Собак, які вирізнялися низько опущеними хвостами, міцними лапами, підтягнутими боками і криваво-червоними мордами. Всі вони мовчки дивилися на Мауглі. Ці собаки взагалі мовчазні тварини, такі вони й у себе, на Декані. Навколо дерева зібралося сотні з дві Червоних Собак. Однак ватажкам скоро набридло чекати, поки всі дивилися на хлопця, і вони знову почали жадібно обнюхувати слід Вон-Толли, готуючись вести свою зграю далі. Якби це сталося, то собаки підійшли б до Сіонійських лігв ще вдень, а Мауглі мусив за всяку ціну затримати їх до сутінків.

— Хто ж дозволив вам вештатися тут? — запитав у Червоних Собак Мауглі.

— Нам не потрібно ніякого дозволу. Всі Джунглі належать нам, — відповів один із псів, вишкіривши свої міцні білі зуби.

Мауглі продовжував дивитися згори на Червоних Собак, глузливо посміхаючись. Він дуже вдало наслідував пронизливий писк чикаї, показуючи цим, що Червоні Собаки для нього ніби маленькі щури. Одразу вся зграя щільно оточила дерево, а ватажок почав несамовито гавкати, називаючи Мауглі лісовою мавпою. У відповідь на це хлопець витягнув униз свою голу ногу й покрутив пальцями над самою головою ватажка. Цього було достатньо, щоб довести всю зграю до нестями. Червоні Собаки, пальці яких були вкриті шерстю, не витримували, коли їм нагадували про це. Мауглі швидко відсмикнув свою ногу, коли ватажок стрибнув угору, й почав глузливо кричати:

— Гей, ви, собаки! Ідіть до свого Декану й доїдайте там ящірок! Гей, ви, Червоні Собаки! Повертайтеся до ваших братів чикаї, ідіть собі назад, ви, з волохатими пальцями!

І Мауглі знову закрутив пальцями ноги над головами розлючених Червоних Собак.

— Спускайся зі свого дерева, безволоса мавпо! Краще злазь, бо однаково одубієш тут від голоду, — злісно вила зграя, дедалі щільніше збираючись навколо стовбура дерева. Саме це й було потрібно Мауглі. Він витягнувся на всю довжину свого тіла на гілці, сперся на неї підборіддям і спокійно дивився вниз. Його права рука вільно звисала з дерева; в такій позі хлопець залишався нерухомим, працюючи лише язиком. Він молов різні дурниці, все, що йому спадало на думку про звички, життя Червоних Собак, їхніх дитинчат, нори та інше. Жодна мова не володіє таким великим запасом різних уїдливих і глузливих виразів, як мова Джунглів, коли потрібно виявити своє презирство до когось. Мауглі недарма сказав Каа, що в нього під язиком є велика кількість маленьких, але гострих і чіпких колючок. І тепер, користуючись ними, він поступово, анітрохи не нервуючи сам, змусив Червоних Собак порушити таку звичну для них мовчанку. Змусив їх спочатку гарчати й гавкати, потім довів їх до виття і нарешті викликав у собак таку шаленість, що вся зграя хрипіла від безсилої люті. Спочатку собаки намагалися відповідати на дошкульні кпини Мауглі тією ж монетою. Але ці спроби можна було порівняти хіба що з тим, якби дитині заманулося змагатися з Каа. Хлопець лежав на гілці, обхопивши її ногами і тримаючи напоготові праву руку напівзігнутою. Неодноразово уже найбільший ватажок Червоних Собак стрибав угору, намагаючись вхопити Мауглі за руку, але той залишався нерухомим, вичікуючи зручного моменту й не ризикуючи видати свій план необережним жестом. Нарешті ватажок зібрав усі свої сили для шаленого стрибка і підскочив футів на шість-сім від землі. Ніхто й оком не змигнув, як права рука Мауглі зі швидкістю змії, що завдає удару, витягнулася вниз, і його міцні пальці вчепилися в широкий загривок ватажка. Той повиснув у повітрі, теліпаючи лапами і хвостом над головами всієї зграї. Але хлопець не відпускав свою здобич і потроху підтягував собаку, який продовжував шалено крутитися в його руці, до себе. Витягнувши лівою рукою ніж, він спритно відрізав червоний пухнастий хвіст у ватажка і жбурнув його, безхвостого, на землю.

Тепер Мауглі міг бути цілком спокійним: Червоні Собаки не підуть далі по сліду Вон-Толли. Вони залишаться під деревом доти, доки не розірвуть його або доки він не переб’є їх усіх. Собаки щільно оточили дерево, вони тремтіли від люті й жаги помсти. Впевнений, що собаки вже нікуди не підуть, Мауглі заліз вище, знайшов собі зручну розсоху, вмостився на ній і заснув.

Через кілька годин він прокинувся і перерахував зграю. Всі собаки були на місці, мовчазні, злі, зі сталевими очима, що сяяли шаленою ненавистю. Сонце хилилося на захід. Через півгодини Дрібний Народець, що мешкає на скелях, закінчить свій робочий день і рушить на відпочинок. Наближалися сутінки, і дикі собаки млявішили і ставали менш здатними до нападу й захисту.

— Які ви віддані вартові! Але я можу обійтися і без ваших послуг, — сказав Мауглі, прокинувшись і підводячись на своїй гілці. — Я не забуду вашої відданості. Ви дуже старанні, але занадто вже схожі одне на одного. Ось чому я не віддам хвоста вашому ватажку. Хіба це тобі не до вподоби, безхвоста собако?

— Чекай, я ще дістану тебе і випатраю власними зубами, — вищав ватажок і скажено гриз стовбур дерева, на якому сидів Мауглі.

— Хіба я зробив щось погане? Тепер ви маєте нову породу червоних куцих собак із короткими обрубками замість хвоста. Вам не можна буде сідати на гарячий пісок, от і все. То ви нізащо не хочете йти від мене? Ну, в такому разі ви підете за мною, куди я вас поведу — я навчу вас розуму.

Сказавши це, Мауглі перестрибнув, як мавпа, на сусіднє дерево, потім на наступне і так далі. Слідом за ним рухалася вся зграя, піднявши догори свої червоні люті морди. Іноді він робив вигляд, що готовий упасти на землю, і тоді всі пси, перевертаючи один одного, кидалися до місця, де він мусив був упасти: кожен прагнув першим вчепитися в горло хлопцю. Дивовижно рідкісна це була картина — людина з ножем, що блищав у променях вечірнього сонця, перестрибувала з гілки на гілку по верхівках дерев; а внизу, під її ногами, мовчазна червона зграя переслідувала цю фігуру жадібними поглядами. Коли Мауглі досяг останнього дерева, за яким починалося відкрите місце аж до Бджолиних Бескидів, він зупинився, взяв свій жмутик часнику й почав натиратися ним, оточений собаками, що вили від безсилої люті.

— Ти думаєш так позбутися свого запаху, ти, мавпо з вовчою мовою? — кричали вони. — Це тебе не врятує, ми будемо йти за тобою до останнього подиху.

— Тримай свій хвіст! — раптом крикнув Мауглі, кидаючи у натовп Червоних Собак хвіст їхнього ватажка, який щойно був у нього в руках. Зграя інстинктивно відбігла назад, коли почула запах своєї власної крові.

— А тепер ідіть за мною до останнього подиху! — закричав їм Мауглі.

Користуючись миттю, коли зграя подалася назад, він зіскочив із дерева на землю і швидше за вітер помчав у напрямку до Бджолиних Бескидів, перш ніж собаки зметикували, що хлопець думає робити.

Уся зграя завила в один голос і кинулася за ним важким галопом, яким Червоні Собаки можуть загнати найшвидшу і найвитривалішу тварину.

Мауглі добре знав, що ці собаки бігають значно повільніше за вовків, інакше він ніколи не наважився б вести за собою протягом трьох миль цілу зграю. А собаки мчали за ним упевненим галопом, добре знаючи, що тепер він нарешті належить їм і що рано чи пізно вони по-своєму розправляться з ним за все. Мауглі біг, думаючи лише про те, як би підтримати азарт своїх переслідувачів, щоб вони не повернули вбік. Він уповільнив темп, а за ним не більше ніж за якихось п’ятдесят кроків скакав безхвостий ватажок Червоних Собак. Уся інша розлючена зграя відстала, розтягнувшись на півмилі, вона нічого перед собою не бачила від жадання крові. Мауглі не намагався тікати вперед, він зберігав однакову відстань між собою і своїми переслідувачами та економив сили для останньої ділянки, коли йому доведеться бігти повз Бджолині Бескиди.

VII

Була та пора року, коли в Джунглях залишається небагато квітучих рослин. Тому Дрібний Народець рано закінчив свій день і вже готувався до спочинку. Але коли ноги Мауглі затупали над розколинами, в яких містилися незліченні гнізда Дрібного Народцю, земля раптом наповнилася грізним гулом. Мауглі зібрав останні сили й помчав так, як ще ніколи не бігав за своє життя, не забувши, однак, поперекидати ногою накидані раніше купи каміння, яке з гуркотом покотилися в темні розколини скель. Тоді над скелями почувся гул, схожий на шум морського прибою. Хлопець кинув поглядом назад і побачив, що повітря там раптом потемнішало. А попереду, внизу під його ногами, був стрімкий потік Вайнганги, над пінистими хвилями якого виднілася пласка, наче вкрита блискучими алмазами голова Каа. Не гаючи ні миті, Мауглі зробив могутній стрибок і залишив за собою безхвостого ватажка, який вже клацнув зубами, впевнений, що хапає хлопця за плече. Через мить Мауглі був у безпеці, схований пінявими водами річки.

Він не відчував жодного уколу на своєму тілі. Запах часнику на кілька секунд утримав розлючених комах, а цих секунд було достатньо, щоб пробігти повз Бджолині Бескиди. Коли він випірнув із води, Каа своїми кільцями обвив його тіло, і Мауглі на мить завмер від надзвичайної напруги і тріумфу. Поглянувши нагору, він побачив на краю бескидів якісь пухнасті маси, наче величезні купи бджіл. Маси ці валилися зі скель і падали у воду. Коли вони торкалися води, над річкою піднімалася ціла зграя бджіл, а вниз за течією неслося тіло мертвої собаки. З височини Бескидів чувся відчайдушний зойк, який перекривало могутнє гудіння мільйонів крил, схоже хіба що на гул далекого грому. Деякі собаки падали в розколини, зайняті бджолиними стільниками. Тут вони продовжували крутитися, клацати зубами, обриваючи стільники. Їх обліплювали бджоли і жалили до смерті, а Червоні Собаки котилися вниз, збільшуючи своїми тілами купи трупів на березі річки. Деякі з Червоних Собак падали на дерева, що вкривали Бескиди, вже мертвими. Однак більшість собак, оскаженівши від болю, зібрали останні сили й устигли живими вскочити в річку. Каа потім розповідав, що жадібні води Вайнганги проковтнули тоді достатньо собак.

Каа продовжував тримати Мауглі, поки той переводив подих.

— Нам не можна більше залишатися тут, — нарешті сказав пітон. — Дрібний Народець розлютився не на жарт. Швидше забираймося звідси!