Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вільний Народ! — насмішкувато повторив Каа. — Вільні злодії! Хіба ти зв’язав себе з ними мертвою петлею заради пам’яті мертвих вовків? Ні, це не буде хороше полювання!

— Тут справа в моєму слові, яке я вже дав. І це знає річка, знають дерева. Доки не підуть звідси Червоні Собаки, моє слово не повернеться до мене.

— Те, що ти зараз сказав, змінює всі плани. У мене була думка взяти тебе з собою в північні болота, але слово, навіть слово маленької голої істоти, залишається словом. У такому разі, скажу тобі…

— Зачекай, Пласка Голово, спочатку добре подумай, перш ніж зв’язати себе мертвою петлею. Мені не потрібно від тебе слів, тому що я добре знаю, що ти…

— Тоді нехай буде по-твоєму. Я не даватиму слова. Але тепер скажи мені, які плани в тебе, що ти думаєш робити, коли прийдуть Червоні Собаки?

— Їм доведеться перепливати Вайнгангу. От я і зустріну їх з ножем на відмілинах, зі Зграєю позаду себе. Вражаючи їх і відганяючи, ми можемо змусити їх рушити вниз за течією, а інакше ми трохи охолодимо їхні глотки.

— Червоні Собаки ніколи не повертають, а глотки в них гарячі, — відповів Каа. — Коли закінчиться полювання, то не залишиться ні людини, ні вовка, а лише сухі кістки.

— Якщо доведеться померти, то помремо. Проте це буде чудове полювання. Але, Каа, мій шлунок ще молодий, мої очі бачили ще мало дощів, і я ще недостатньо мудрий та сильний. Можливо, у тебе є кращий план?

— Я бачив не одну сотню дощів. Коли Гаті ще втрачав свої молочні зуби, мій слід на землі вже тоді був досить великим. Присягаюся Першим Яйцем, я старший за багато дерев; перед моїми очима пройшли всі події в Джунглях.

— Але ж це буде зовсім нове полювання, — сказав Мауглі. — Ніколи досі Червоні Собаки не перетинали наших слідів.

— Те, що є, вже колись було. Те, що буде, — то лише забуте минуле. Зачекай тихенько, доки я згадаю, що було зі мною.

Мауглі вмостився на кільцях Каа і так лежав досить довго, граючи зі своїм ножем. А Каа, поклавши голову на землю, тим часом думав про те, що він бачив і про те, що дізнався відтоді, як вийшов з яйця. Здавалося, світло виходило з його очей, що блищали, наче потьмянілі опали. Він залишався нерухомим і лише час від часу погойдував головою; здавалося, наче він спав і бачив уві сні здобич. Мауглі також задрімав. Він цінував кожну можливість добряче поспати перед полюванням, і тому міг заснути в будь-яку хвилину дня й ночі.

Хлопець уві сні відчув, що Каа починає рости під ним: прокинувшись, він побачив, як тіло величезного пітона роздувається. При цьому створювався шум і свист, подібний до звуку шаблі, яку витягають зі сталевих піхов.

— Я бачив усі часи, які минули, — мовив нарешті Каа. — Я бачив, як росли великі дерева, я бачив старих слонів, я бачив скелі, голі й зубчасті, які ще не встигли вкритися мохом. А ти, маленький друже, ще живий?

— Пройшло зовсім небагато часу, відколи з-за скель піднявся місяць, — відповів Мауглі. — І мені невідомо, що означає…

— Сс! Досить. Я знову став колишнім Каа. Я розумію тепер, що минуло зовсім мало часу. Тепер ми рушимо до річки, і там я покажу тобі, як потрібно відбити напад Червоних Собак.

IV

Каа повернувся і стрілою помчав до могутнього річища Вайнганги. Там він відшукав невеличкий затон, у глибині якого знаходилася Скеля Миру, тепер зовсім укрита водою. Поруч із пітоном, не відстаючи від нього, плив Мауглі.

— Тепер, Маленький Брате, ти не намагайся пливти, бо я рухатимуся дуже швидко. Краще хапайся міцніше за мою спину і тримайся.

Лівою рукою Мауглі обхопив шию пітона, міцніше притиснувся до його тіла. Після цього Каа почав розтинати воду річки з такою швидкістю, на яку був здатен лише він. Біля шиї Мауглі свистів струмінь води, що піднялася гребенем, а ноги його бовталися з боку в бік під час швидких поворотів довгого тулуба пітона. Вгору за течією за кілька миль від Скелі Миру річище Вайнганги стискалося стрімкими скелями з мармуру до сотні футів височиною. Тут могутній потік Вайнганги стрімко падав униз, обмежений бескидами, що оточили його з усіх боків. Мауглі поглянув угору й побачив річку, яка шалено мчала просто на нього, але ця картина його не злякала. Він дивився на скелі, що височіли праворуч і ліворуч, і з незадоволенням відчував, що повітря навколо них просякнуте чимось нудотним, кисло-солодким, що нагадувало запах від великого мурашника у спеку опівдні. Хлопець несвідомо заховався у воду, залишивши над її поверхнею лише обличчя, щоб дихати. Каа ухопився своїм хвостом за підводну скелю і тримався, наче на якорі, проти стрімкої течії, підтримуючи Мауглі між своїми кільцями.

— Адже це — Місце Смерті. Навіщо ми прийшли сюди? — запитав хлопець.

— Вони тепер сплять, не бійся нічого, — відповів Каа. — Гаті не поступається дорогою при зустрічі зі Смугастим. Але той же Гаті квапиться відійти вбік, щоб не зустрітися з Червоними Собаками. І лише Червоні Собаки нікому не поступаються дорогою. Але чи існує щось на світі, перед чим звернув би з дороги Дрібний Народець? Дай-но відповідь на це запитання, ти, всезнаючий Володарю Джунглів! Скажи-но мені тепер, хто справжній господар Джунглів?

— Він, — прошепотів Мауглі, — Дрібний Народець. Він Володар Джунглів. Це — Місце Смерті! Ходімо швидше звідси!

— Не поспішай і не бійся. Вони тепер сплять. Все, що я тут бачу, залишилося таким, як і тоді, коли я був не довшим за твою руку.

Поорані щілинами і сточені негодою скелі навколо ущелини Вайнганги з давніх-давен, від самого початку Джунглів, уподобав собі Дрібний Народець — мешканці скель, неспокійні, люті чорні індійські бджоли.

Мауглі добре знав, що всі сліди повертають вбік за милю до цього жахливого місця. Сотні років на цих скелях жили, роїлися, гніздилися дикі бджоли. Вони вкрили білий мармур скель старим медом, наповнили щілини в камінні своїми стільниками, і ніхто — ні звір, ні людина — на наважувався турбувати їх. З обох боків тісної ущелини звисали вниз чорні оксамитові штори. Мауглі похолонув від жаху, коли, придивившись краще, впізнав у них мільйони бджіл, що сплять. Подекуди на уступах чорніли схожі на згнилі пеньки купи старих залишених стільників. Там, під захистом скель, виднілися нові бджолині споруди. В іншому місці дерева і повзучі рослини, що закріпилися в розколинах, були обліплені шматтям чарунчастої гнилої речовини. Час від часу Мауглі з Каа чули з глибини ущелини далекий шум, без сумніву, викликаний падінням наповненого медом важкого стільника, який зірвався у якійсь із внутрішніх галерей. Після такого падіння можна було чути сердите дзижчання комах, що прокинулися, чи мирний стукіт краплин меду: він стікав із каміння і падав з висоти вниз. Біля підніжжя скель тяглася вузька смуга плаского берега, яка геть уся була завалена темними високими купами, що нашарувалися тут здавна. Купи ці складалися з мертвих бджіл, стільників, що впали, крилець метеликів, які залетіли сюди, щоб поласувати медом. Все це, падаючи донизу, утворило з часом гори м’якої чорної маси. Вона гнила, й одного запаху, який ішов від цих куп, вистачило б, щоб злякати будь-яку істоту, яка знала, що таке Дрібний Народець.

Каа знову поплив угору за течією річки, доки не досяг піщаної відмілини біля гирла ущелини.

— Дивися, он там лежать останні жертви Дрібного Народцю! — сказав він.

На відмілині лежали скелети пари оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ні шакал, ні вовк не чіпав цих кісток: вони зберігали те положення, в якому тварину застала смерть.

— Ці нещасні, мабуть, не знали, куди потрапили. Вони перейшли заборонену лінію, і бджоли кинулися на них і вбили, — пробурмотів Мауглі. — Ходімо краще звідси швидше, доки Дрібний Народець не прокинулися.