Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А-га… Все розумію.

За рогом джип одразу врізався в натовп і загруз у ньому. Вулицю вздовж камінного муру аж до гранітної, завитої плющем арки клініки Герберта фон Глевіца запруджували люди. Більшість була в американській військовій формі без погонів і нашивок. Натовп вирував пристрастями Мамони.

«Честерфілд»! «Камел»! Духи паризькі! Сало! Сало! Шпиковина в два пальці! Нейлон! Бекон! Годинники швейцарські! Шоколад!»

Джип пливе серед гамору, немов душогубка на бистрині. Андрій вчепився за борт, дивиться на людей, охоплених чадом наживи, спекулятивним азартом, і не може зрозуміти: росіяни, поляки, німці, американці, італійці, серби, українці, негри — всі метушаться, кричать, торгуються, хапають за поли, б'ють по руках, лаються, скаженіють…

— Що це? — запитує він.

— Абіссінія, — відповідає Ютта. — «Чорний ринок». Тут можна купити все.

Андрій і сам бачить — якийсь довготелесий німець продає новенький парабелум і дві обойми патронів до нього.

— Триста п'ятдесят марок!

— За такі гроші можна гармату купити.

— Триста, і ні пфеніга менше!

Лисий пролаза в картатому піджачку вимахує прив'язаними до дрючка штаньми, немов хоругвою.

— Кому штани! Віддаю даром.

— Черрі-бренді! Черрі-бренді! — кричить скрипучим голосом розмальована фрау.

Прилизаний чоловічок в'юниться у натовпі, пробиваючись до джипа.

— Чи маєте що продати, красуне?

— Ех, ти. Таку треба купувати оптом! — регоче якийсь телепень.

— Вона йому не по карману, — кричить хтось ззаду. Сміх тоне в гомоні, криках, лапці. Високий кучерявий блондин з пов'язаною навколо шиї строкатою косинкою, піднявши догори руку, крутить на пальці жіночу сорочку.

— Кому? Кому? Лепський дарунок для коханки! — Помітивши дівчину, він проштовхується до машини і тиче їй свій товар.

— Візьміть для почину! За один поцілунок, міс! У такій сорочці можна ходити без сукні.

Його відштовхують двоє здоровенних хлопців у чорних андерсівських беретах.

— Вашу ручку, панно, тільки один погляд…

— Що ви робите вечорами, міс?

— Не поспішай, панна потребує галантного обходження. Ти поглянь, які в неї очі. Вони попелять моє серце. Де ми зустрінемось, кізонько? Пропоную серце і дюжину срібних ложок з сервіза Шарлотти Баварської.

Дівчину закидають брудними натяками, нахабно пропонують якісь золоті брязкальця, та вона не звертає на те ніякої уваги.

Нарешті джип зупиняється біля високих кованих воріт. Над ними на тлі сірого граніту арки п'ять великих букв «ЮНРРА» і нижче на воротях крейдою: «Оставь надежду, всяк сюда входящий». «Як на мертвецькій в Дахау», — думає Андрій.

Брама розчинилася. Джип заїхав у двір табору.

— Іди за мною, — сказала Ютта Андрієві і, взявши його папери, пішла через двір до адміністративного корпусу, що білів за розлогими вітами платанів.

На подвір'ї вештались якісь люди. Снували без потреби, як сонні мухи. Ліворуч, за декоративними кущами, починався великий парк. Він теж був забитий людьми. Вони сиділи, стояли, лежали покотом на траві. Руді, обмиті дощами стіни двоповерхових корпусів прозирали крізь дерева парку.

— Ну як, подобається? — запитала Ютта, помітивши, що хлопець озирається навколо.

— А що тут було раніше?