Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось твоя койка. А оце правила поведінки і розпорядок дня табору. Вивчи назубок. Я перевірю, — комендант суворо глянув на хлопців і вийшов.

Їх було троє в кімнаті. Двоє сиділи на підвіконні, третій спав чи, може, так лежав на койці, одвернувшись до стіни. Кімната невелика, лише на чотири койки. Ті двоє, що сиділи на підвіконні, здавалось, не помічали присутності четвертого. Білявий хлопчина років двадцяти тихо перебирав струни гітари, його дружок щось наспівував без слів. Він охопив руками коліна, поклав на них голову і дивився кудись у пробиту сонячним промінням зелень парку. Тужлива мелодія якось одразу знайшла притулок в Андрієвому серці. Хлопець сів на свою койку, заслухався. «Повій, вітре, на Вкраїну…» Слова спливли в пам'яті, як застарілий біль. І ніби перекликаючись з його думками, долетіло од вікна: «… Де покинув карі очі. Повій, вітре, опівночі…» Рука білявого лягла на струни. Гітара замовкла.

— Тебе як звуть? — запитав білявий, запалюючи сигарету.

— Андрієм.

— А звідки прибув?

— Здалека.

— От що. У нас тут свої порядки. Кожен новенький, коли хоче жити з нами в дружбі, повинен сповідатися, як на духу, — сказав білявий, випускаючи тоненьку цівку диму.

— А звідки ти взяв, що мені потрібна ваша дружба, — огризнувся Андрій.

— Що ти з ним розмовляєш, Петре. Дай йому в писок і хай котиться, — обізвався, не повертаючи голови, другий.

— Слухай, я тобі по-доброму раджу. Забирай свої манатки і вертай до коменданта. Скажи йому чемненько. Мовляв, вони, тобто, ми, тобі не подобаємось. А не підеш добром, викинемо, як паршиве цуценя. Це місце зайняте! Зрозумів? — білявий рішуче спустив ноги з підвіконня.

Андрієві не дуже хотілося встрявати у сварку, однак зневага білявого гітариста зачепила його за живе. Він поволі підвівся з ліжка, зняв свою смугасту безкозирку, котру ще з Дахау беріг як сувенір, кинув її на койку і рішуче сказав:

— Я нікуди не піду.

Хлопчина на підвіконні повернув до нього голову.

Пильно глянув на новачка і раптом одним стрибком опинився перед Андрієм. В очах його палахкотіла лють.

— Слухай ти, шпана, — він схопив Андрія за груди. Гудзики на благенькому німецькому кітелі полетіли додолу. — Забирайся геть! У нас тут своїх фіскалів хватає.

Андрій не стримався, його кулак знизу вгору черкнув по підборіддю нападника. Задравши голову, той полетів на койку третього діпіста..

— Якого чорта завелися! Поспати не дасте, — третій діпіст сів на ліжку, протираючи заспані очі, і раптом вигукнув: — Андрій! Хлопці, Андрій!..

Микола Добривечір кинувся до нього, стис в обіймах.

— Ми тебе чекаємо, ось навіть місце для тебе. Чиї це тут бебехи?

— Мої, — заспокоїв його Андрій.

— Познайомся, Андрюхо, це Петро Савинов, а це Ігор Капара.

— Ми вже знайомі, — буркнув Ігор, потираючи щелепу.

— Вибач, — Андрій подав хлопцеві руку.

— Та ну вас усіх к чорту. Це я за тебе, Миколо, по морді виклопотав.

Хлопці розсміялися. Микола повів Андрія до вікна.

— Ну, розказуй, як жив-здоров?

— Краще ви мені скажіть, хлопці, що тут чутно? Чи скоро репатріація буде?

— Тут за такі слава ребра ламають, — додав Савинов.

— Хто? — здивувався Андрій.

— Є тут і власівці, і бандерівці, і ульманісти…