Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну що ти скажеш, таки двадцять три.

— Шулер!

— Авантюрист!

— Ну, ну! Легше.

— Бий його, падлюку!

— Гроші! Гроші хапай!

На паперті зчинилася бійка. Галас, сопіння, тіла переплелися, над головами злетіли кулаки, і раптом нелюдський крик полоснув по нервах. Андрій здригнувся. Глядачі і гравці кинулися навтіки. За мить на паперті лишився тільки «банкір». Він лежав, ткнувшись лицем у ящик, розметавши волохаті татуйовані руки, а мармурова мадонна тужливими і ніби здивованими очима дивилась на рукоятку ножа, що стирчала в нього із спини. Від паперті до Андрія бігло з десяток чоловіків. Хлопець відступив убік, даючи їм дорогу, і раптом завмер. Повз нього, мов зляканий заєць, пронісся Грицько Шпинь. Цибнув через кущі і зник, тільки затиснута в руці куртка мелькнула над стриженою головою та карти посипались на асфальтовану доріжку. Андрій стояв вражений. Він уже не сподівався будь-коли зустріти свого земляка, а тим більше тут. «А втім, де ж йому ще бути, як не в цій каламутній юпррінській заводі».

— Ти тут, а я тебе шукаю, — Ютта збігла до нього по східцях. — Ось тобі продуктові картки, талон на форму і черевики, а це — аусвайс. Тепер ти справжній діпіст.

— Що?

— Діпіст — це англійське слово — переміщена особа. Ну, ходімо. Я покажу тобі кімнату і койку.

— Спасибі, важко зітхаючи, промовив Андрій. — Скажи по честі, ти не знаєш, як звідси додому дістатись?

— Не знаю, — щиро призналась Ютта. — Кажуть, має бути репатріація, а коли — хто його знає. Ніби якусь радянську місію чекають.

— Коли? — стрепенувся Андрій.

— Я тим не цікавилась. Ходімо, в мене часу обмаль.

Вони вийшли через двір. Від каплиці санітари тягли попід руки мертвого одесита. Дівчина злякано вчепилася Андрієві в лікоть.

— Що це?

— Штрикнули ножем, і кінець. «Нет счастья на земле» — прочитав Андрій витатуйований на руці мерця напис.

— Як не хтось тебе, то сам себе, а все в черепочку смерть, — промовив якийсь чоловік і, згорбившись, пішов геть.

Вони зупинились біля гранітного двоповерхового будинку з табличкою «Блок № 1».

— Які тут, буйні чи тихі? — запитав Андрій.

— Не знаю. Ходімо мерщій.

Темний коридор привів їх до великої кімнати. Тут пахло тютюном і новими солдатськими чобітьми. Черга діпістів в'юнилася по кімнаті, підповзаючи до стойки в протилежному кутку. Суха юнррівська міс кидала на руки діпістам бляшанки з беконом. Сива жінка в товстих окулярах на гострому носі вирізала талони з продуктових карток.

— Тут до вечора простоїш.

— Давай сюди свої талони, — Ютта рішуче підійшла до стойки. — Цього підпустіть позачергово, його невідкладно хоче бачити місіс Хемфорд.

Міс за стойкою заметушилася.

— Розмір черевиків, штанів, кашкета?

Хвилин за п'ять Андрій виходив з кімнати, несучи під пахвою форму, бекон, кілька пачок сигарет і ще якісь пакуночки.

Вони піднялися на другий поверх і зайшли до коменданта блоку. Той мовчки оглянув Андрія. Вийшов з-за стола, поманив за собою пальцем. Кругла, мов гумова куля, голова, похитуючись, попливла коридором.

— Заходь сюди, — штовхнув двері сусідньої кімнати.

Тихі перебори гітари огорнули Андрія сумом.