Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що? — Крайніченко зірвався на ноги. — Це наклеп! Гестапо могло вирвати у мене язик, але слово зради…

— Сідайте, майоре. Охоче вам вірю, що саме так воно і було. Але уявіть собі на хвилину, — Керк поволі підвівся, збив у попільничку білу корону з сигари і відійшов до вікна. — Уявіть собі — в органи держбезпеки попадає ряд документів, написаних на бланках мюнхенського гестапо, які свідчать, що Краєв — Крайніченко, полонений майор Радянської Армії, після розстрілу членів БСВ у Дахау продав гестапо ще, ну, скажімо, тридцять п'ять чесних патріотів, учасників антифашистського підпілля. І все це, скріплене підписами слідчих і печатками, попадає до рук радянської контррозвідки.

— Це провокація! — промовив Федір хриплим від люті голосом.

— Згоден. Однак провокація як метод роботи розвідки, не виключає успіху.

— Вам не повірять, — ламкою вийшла у Федора ця фраза.

— Помиляєтесь, майоре. Навпаки — не повірять вам. Почнуть копатись у вашій біографії, шукатимуть грунту для зради і зіткнуться з фактами. А факти, знаєте, вагомі. Логічний хід думок приведе слідство до висновку: помста за арешт і загибель батька штовхнула вас на зраду. До того ж там стане відомо, як гостинно приймала вас американська розвідка…

Федір Крайніченко стояв, до болю стискаючи кулаки, йому нічого було сказати, крім того, що пастку на нього поставила вміла рука. Керк, старий досвідчений розвідник, вчепився в нього мертвою хваткою. Як перед смертю, майнули рідні обличчя — дружини, малого

Павлика, і серце залилось гарячим болем, стислося переляканим горобцем у грудях і принишкло, ніби спинилося зовсім. Керк знову підійшов до стола.

— Сідайте, нетреба так хвилюватись, у вас є інший вихід, — Керк поволі опустив своє важке тіло в розлоге низеньке крісло. — Сідайте.

Федір не ворухнувся.

— Всього цього, звичайно, можна було б уникнути, якби ви показали нам, де заховано архів.

— На жаль, не знаю… — твердо промовив Крайніченко.

— Шкода. Тоді доведеться зачекати, поки пригадаєте. Ми раді гостям, але мені прикро, що ваша сім'я хвилюватиметься. Ви на фронті з сорок першого? От бачите, чотири роки, — він співчутливо зітхнув. «Руді, ніби іржаві очі сховались під фарбованими бровами. Керк рішуче кинув у попільницю недокурок сигари і встав. — Бажаю доброго відпочинку. Почувайте себе вільно, майоре, тут усе до ваших послуг. Я не втрачаю надії на вашу розсудливість. Подумайте, зважте, однак не забувайте — третього виходу нема, — Керк не прощаючись пішов до дверей.

За кілька хвилин повз вікна прошурхотіла машина. Крайніченко сів у крісло. Опустив голову на руки. У вухах стугоніла стривожена кров, била у скронях стонадцятьма молотами, і вже не було надії на те, що колись заспокоїться серце, відпочине мозок від настирливого рою думок. Ніколи не думам Федір Крайніченко, що так жорстоко поведеться з ним доли. Полон, концтабори, Дахау… П'ять років життя висіло на волосині, п'ять років нелюдських страждань, але ще ніколи не відчував він такого пекельного болю, як тепер, «Батьківщина. Київські кручі, сивий і вічно молодий Дніпро. Залізнична школа на Солом'янці. Галасливі хлопчаки, тихі дівчатка, я вчив вас любити рідну землю, водив на екскурсії в КПВРЗ. У цех, де колись працював Микола Островський. Ми разом співали «Наш паровоз летить вперед»… Ні, я не носив за пазухою камінь, я щиро вірив — його зупинка в комуні. Цьому вчив мене мій батько. І нехай ніхто не торкається його пам'яті брудними руками — він був комуністом. Сину мій, дорогий мій Павлику, чи скаже тобі хто правду про мене?» Щось гірке і пекуче підкотилось до горла, вп'ялося гострими пазурами в душу і рвало її на шматки, ятрило незгасимим вогнем розпуки.

Щось зашаруділо, дзенькнуло над самим вухом. Федір підвів голову. Біля стола схилилась Пат, наливаючи вино у високий бокал. Удавано ніякова усмішка блукала на її пухких рожевих губах, ніби вона і справді відчувала вину за те, що сталося. Простягла йому наповнений вином бокал.

— Випий, Тед. Не треба так вболівати. Все буде гаразд. — І знову ця чарівна, добре зіграна щирість.

«Хоче скористатися з біди і влізти в душу…»

— Не хвилюйся, більшовики тебе тут не дістануть. А життя в Штатах куди краще, як у Росії. Ти тільки грошей виторгуй більше. Таємниці коштують недешево, я знаю…

— Замовкни! — обірвав її Федір. — Що ти знаєш про Росію? «Біла безмовна пустеля». А там — новий світ, вільні, роботящі, чисті люди….

Крайніченко глянув зневажливо, одійшов до вікна. За муром шуміли осяяні низьким промінням тополі. Молоденьке листя шепотіло з вітром про сонце і волю, манило, кликало до себе.

РОЗДІЛ IV

МИТАРІ І ГРІШНИКИ

Білий юнррівський джип вискочив з тунелю і побіг вулицею Берг-ам-Ляйма. Чистенькі, затишні котеджики юрмилися обабіч дороги, кокетливо затуляючись зеленими віялами садів.

Андрій Гаркуша заплющив очі, підставив обличчя сонцю і вітру. Три місяці каторги на каменоломні лишилися позаду. Тепер додому. «Гасконець уже, мабуть, під'їздить до Парижа. Щасливий…» — подумав про нього Андрій. Думки знову повернулись у своє звичне русло і котилися ним, як вода в гірському ручаї, то замулюючись болем, то ясніючи картинами минулого. Ті видіння гріли душу недовго. Андрій знав — кожне з них неодмінно проросте щемом, печаллю, тугою.

Сонце пробивало склеплені повіки. Вітер лоскотав обличчя, і хлопцеві вчувався тихий шепіт лугових трав. Ніби лежить Андрій на зеленому покосі, на повні груди вдихаючи пахуче повітря. А здалеку чути, як шурхає по соковитих стеблах коса. Андрієва рука спочиває на білім поручні джипа, а хлопцеві здається, що то вигемблюване мозолями кленове кісся студить прохолодою руку. Шелестять колеса джипа. Ні, то батько мантачить косу. Вона аж виспівує в його руках, шипить, вигинається під широкою мантачкою. Батько стоїть плечистий, кремезний. До грудей прилипла мокра сорочка, перевита білими нитками бабиного літа. Ось він нахилився, поклав до брусниці мантачку. Змахнув косою, поволеньки, крок за кроком повертає назад. Ш-шух, ш-шух, ш-шух-х…

Тінь падає на обличчя. Андрій розплющує очі. Над головою, затуляючи сонце, пропливає мармурова постать францисканського монаха з хрестом у руках. Висока колона гострим спичаком врізається в небо і відпливає назад, ніби падає в синє провалля блакиті. Андрій рвучко випростовується на сидінні.

— Тобі погано? — нахиляється до нього дівчина у формі співробітниці ЮНРРА. Очі в неї сині і чисті, як два клаптики неба. Вітер грайливо полоще золотаве волосся. Червона тірольська шапочка якимось чудом тримається на маківці.

— Ні, все гаразд, Гретхен, — одвертаючись, каже Андрій.

— Не хвилюйся, табір на Ляймі — не каменоломня. Годують, одягають, роботи ніхто не питає. Загорай, купайся. Кіно кожен день крутять…

— Як на курорті. Не табір, а рай земний, чи не так, Гретхен?

— Яка я тобі Гретхен. Мене звуть Юттою. Розумієш?