Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Всякої тварі по парі,— вставив Петро.

— Комітети, спілки, кооперативи організовують. Зберуться бандерівці, кричать: «Єдина! Неділима!», бадерівці репетують: «Од моря до моря!», а потім за чуби, і пішла катавасія.

— Твань болотяна, і більш нічого, — зітхнув Микола.

— Вони б'ються, а в нас ребра тріщать, — промовив Ігор.

— Ех. що казать, браточки, дожились до точки, — Петро вдарив по струнах. Гітара зойкнула, ніби від болю.

— Я вам ось що скажу, — тікати треба, поки не пізно, — гаряче прошепотів Ігор. — Зібрати трохи грошей, жратви, на товарняк і на Відень.

— А потім знімуть тебе з товарняка і на рік у тюрму.

— Без пересадки, — докинув слово Петро.

— Ось запитай Андрія. Солодко йому було три місяці молотом махати на самій баланді?

— Відсидиш — і знову сюди припровадять, — Петро легенько торкнув струни гітари. Сумна мелодія повисла над притихлими хлопцями: Ніби думки їх невеселі сплелися в мінорному акорді.

— Всі шляхи ведуть до Ляйму.

— Сказав Петро Савинов і повісився з горя.

— Ні, Ігорок, я не повішусь. Я повернусь додому.

Тихо співали Ігор з Петром. Щирість нових друзів подобалась Андрієві. Пісня будила в серці чисті, незаймані струни.

Пролетіли журавлі в далекі чужі краї і сліду по собі не лишили. Чи повернуться додому? Чи згадає хто тих, що впали з перебитими крильми на сиру землю? Важкий, нескінченний шлях до того рідного гнізда, до тої виплеканої серцем волі…

— Ей! На плац! Усі на плац! Наказ коменданта! — почулося знадвору.

— От гад, зіпсував пісню, — промовив Ігор.

— Ходімо, хлопці, все одно спокою не дасть.

— Ти переодягнись, Андрію, і бекон свій заховай, а то поцуплять, і не оглянешся…

— Тут є такі артисти, що й коменданта украли б, якби він чогось вартий був, — сказав Петро, закидаючи на плечі гітару.

— Ви йдіть, хлопчики, ми наздоженемо, — порадив Микола.

— Ходімо, сер Капара, мабуть, знову якийсь зазивало, приїхав.

— Шукайте нас під аркою, в ложі-бенуар, — Ігор зачинив за. собою двері.

Андрій скинув німецький кітель, розірвав пакунок. З нього випали шкарпетки, труси і сорочка-хакі. Хлопець почав одягатися.

— Отак влізеш у цю робу, і нема тебе, наче перелицьований ходиш, — Микола сперся на бильце койки.

— Слухай, Андрію, я все хочу тебе спитати. Де той майор подівся?

— Крайніченко? Не знаю. Я більше не зустрічав його.

— Дивно.

— Я вже й сам не раз думав. Після Ярового він з нами, як з дітьми, возився. А тепер, Колю, самим про себе доведеться дбати. Ну, ходімо…

Добривечір повів Андрія навпрошки через парк до арки адміністративного корпусу. Висока арка була до половини завалена дровами. Ще здалеку Андрій побачив під аркою гітару Савинова.