Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Фон Шульце підвівся. Кислицький вклонився шефові і схилив голову до Федора.

— Не прощаюся. Ми ще поговоримо. Хочу запропонувати вам дещо.

Коли вони вийшли з кімнати, американець звернувся до Патріції.

— Принеси нам чогось міцнішого. У нас розмова буде серйозна.

Вона принесла з буфета пляшку «смирновки». На етикетці тиснені бронзою красувалися численні медалі. Вони відбивалися у гранях кришталевої чарки, в яку Пат наливала горілку.

— Наша, російська марка, — підморгнула Патріція.

Федір не відповів. Він сидів зібраний, зосереджений і чекав, поки Керк почне говорити. А той чомусь не поспішав. Довго смакував горілку, відпиваючи з чарки маленькими ковтками, потім дістав сигару, відрізав ножицями кінчик, закурив.

— Пат, залиш нас. Думаю, ми порозуміємося без перекладача, — звернувся він до Федора німецькою мовою.

— Як вам завгодно, — відповів Крайніченко.

Пат мовчки вийшла.

— Майоре, я бачу, ви серйозна людина, — усміхнувся американець. — Ви маєте сім'ю?

— Так, у мене дружина і син.

— Вони, напевне, чекають на вас.

— Думаю, що так.

— Розумію… Вас тягне додому. — Керк вийняв з рота сигару. Тонкі губи склалися в пряму лінію. — Розумію. Ми теж солдати і теж давно залишили рідні місця. Війна. Мені, шкода, що доводиться вас затримувати. Служба, майоре, вимагає. Проте все залежить від вас.

— Містер Керк, ми розмовляємо віч-на-віч, кажіть будь ласка, прямо.

— Чудово! Ви подобаєтесь мені, майоре, — Керк блиснув рівними зубами, припалив сигару. Голубі клуби запашного диму повисли над столом. Шеф зручніше вмостився в кріслі і глянув на Крайніченка з-під чорних фарбованих брів пильно, пронизливо.

Федір спокійно витримав той погляд.

— Мені здається, тут якесь непорозуміння. Я справді не Краєв, а Крайніченко, і те, що сказав Кислицький, теж якоюсь мірою відповідає дійсності. Правда і те, що я був членом ради БСВ в Моосбурзі, однак… Я не збираюся робити з цього таємниці.

— Розкажіть мені, майоре, як вам вдалося втекти з-під варти в Альпах?

— Будь ласка. Мені допоміг давній друг, однополчанин Яровий. Ми поховали його в горах недалеко від Зальцкаммергута. До речі, я маю свідків і серед ваших солдатів.

— А чому ви не сказали про то слідчому?

— Мені не хотілося розкривати своє справжнє прізвище.

— Слушно, майоре. Дякую за відвертість. Нам, союзникам у цій війні, нема чого таїти. Наші солдати вмирали за спільні цілі. Сподіваюсь, і після війни ми будемо жити в дружбі і допомагати один одному, особливо коли справа стосуватиметься фашизму. Я теж буду відвертим, майоре. Нам відомо, що гестапо заховало десь поблизу Зальцкаммергута дуже важливі архіви… — він уп'явся очима в обличчя Федора, але той нічим не виказав свого хвилювання. — І ми думаємо, — вів далі Керк, — що ви допоможете нам розшукати їх.

— На жаль, містер Керк, я нічого про те не знаю. Гестапівці пригнали на туристяк до Траупзее уже порожні машини. Випадково я і мої товариші стали свідками жахливої розправи — на наших очах було розстріляно есесівську варту. Потім події розгорнулись, як кажуть, не на нашу користь. Мертві мовчать.

— Ви можете заприсягтися, що кажете правду?

— Я сказав правду, — їх погляди схрестилися. — А присягатись зайве. Ви однак не вірите жодному моєму слову.

— Служба, майоре, служба. Не маю права вам вірити, поки архіви не лежатимуть у наших сейфах. А може, ви бережете таємницю для своїх? Хочете викупити нею свої гріхи перед радянськими органами безпеки?

— Я не маю ніяких гріхів перед Батьківщиною. Не зраджував, чесно боровся з фашизмом навіть у концтаборах.

— Недовідомі путі господні, майоре. Як знати, що ви робили в гестапо. Сто чоловік було розстріляно у справі БСВ. А вас не поставили до стіни.