Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, не дуже, — Пат поглянула на нього, блиснула, білими зубами і побігла східцями пружно, молодо.

Кімната внизу сьогодні здалася Крайніченку ще більшою. Посередині височіла пальма, впираючись кроною в засклений дашок. Венеціанські вікна відкидали на підлогу довгі яскраві сонячні плями, які грали на візерунках килима хитромудрим сплетінням барв. У пасмах сонця метушилася по кімнаті тоненька Пат. І коли б не згадка про лінію високої напруги й товстого сержанта з флігеля, можна було б подумати, що Крайніченка запросила в гості молода багата господиня. Однак не тільки та згадка бентежила Федора. Неясне тривожне передчуття полонило його душу так, ніби ця затишна кімната була по вінця сповнена німої затаєної грози.

«Гості» ввійшли до кімнати твердою ходою, як входять парламентери до ставки переможеного полководця.

— Гуд дей, містер Краєв, — привітався високий ставний чоловік років п'ятдесяти. У нього була сива голова, темна дублена шкіра на вилицюватому, з важким боксерським підборіддям лиці і глибоко заховані під густими фарбованими бровами очі. За ним стояли Шульце і якийсь породистий дідуган в рогових окулярах, що несподівано привітався з Федором українською мовою. Чоловік з боксерським підборіддям жестом гостинного хазяїна запросив Крайніченка до стола і щось швидко заговорив до Пат. Федір не зрозумів жодного слова, хоч колись був певен, що англійську знає непогано. Жінка взяла Крайніченка під лікоть.

— Шеф каже: як тільки він довідався, що ви попали в тюрму, одразу звелів привезти вас сюди, на свою віллу. Шеф просить вас бути його гостем.

— Вибачаюсь, але чим я міг зацікавити вашого шефа? Тут якась помилка — мене плутають з кимось іншим.

Пат легенько підштовхнула Крайніченка до крісла. Вона сіла між ним і шефом.

Шеф поглянув на чоловіка в рогових окулярах.

З того погляду Федір зрозумів, що розмову з ним вестиме саме цей добродій. Бліді випещені пальці нервово заворушилися на сухих колінах дідугана, потім спурхнули на обличчя, потерлись об гостре підборіддя і раптом зірвали окуляри. Вицвілі очі пильно глянули на Федора, ніби запитували: «Не пізнаєш? Ну, придивись краще». Крайніченко дивився, але згадати не міг. Він був певен, що колись давно зустрічав цього чоловіка. Але де, за яких обставин?

— Плине час, і все забувається, — зітхнув дідуган. — А колись… Я носив тебе на руках. Невже не пригадуєш?

— Ви помиляєтесь, — Федір навмисне заговорив російською мовою.

— Облиш, Федю, я знаю тебе з пелюшок. З твоїм батьком ми подружилися ще в студентські роки. Разом ходили етапом в Сибір після університетського бунту, а потім разом залицялися до твоєї матері. А в сімнадцятому — «Арсенал», барикади. Ми були справжніми друзями з Касіяном і не забували нашої дружби навіть тоді, коли доля кидала пас у різні політичні табори. Може, мати розповідала тобі, хто врятував вашу сім'ю від розстрілу, коли Київ захопили денікінці. Це був я, Карпо Кислицький.

— Плутаєте, шановний, — хмуро промовив Федір. Він уже згадав цього сухорлявого дідка з породистим одутлуватим обличчям. Мати справді багато розповідала про нього, та й сам Федір не раз бачив Кислицького в домі, що коли батько працював у Наркомосі. Давно забуті часи, а пам'ять відновила події яскраво, так ніби все те відбувалося вчора.

… Батько сидів за столом, спершись підборіддям на стиснуті кулаки. Худа висока постать Кислицького метлялася перед столом і дзижчала, дзижчала, мов надокучлива муха. «Ми давні друзі, Касіяне. Ти повинен врятувати мене, адже ми знаємо один одного. Ну, був я в Петлюри. Але ж я визнав свої помилки і працюю чесно. Одне твоє слово, і ДПУ відчепиться од мене. Ми з тобою політкаторжани, разом гибіли у туруханському централі». — «Не можу я кривити душею, Карпе, ти ніколи не був з нами. Твої зв'язки з полковником Коновальцем, з гетьманцями…» — «Брехня. Касіяне, ось я перед тобою, як на духу. Порвав, давно порвав, рідною матір'ю присягаюся. Не маю! Ніяких зв'язків не маю!» А голос Кислицького свердлить вуха гладенькими, обструганими фразами, і те вже не в минулому. Ось він сидить навпроти, смикає нервовими пальцями чорного метелика на кадикастій шиї.

— У тридцять сьомому ми зустрілися з Касіяном в Лук'янівському бупрі, а звідти разом мандрували аж до Нариму. Він помер на моїх руках… «Неправда!» — хочеться крикнути Крайніченкові, але він стримує себе. Мовчить. Слухає. Думки, звихрені, тривожні, плутаються, шугають в голові, а відповіді на те пекуче: «Як бути?» — нема. «Признати Кислицького? Ні! Однак і не признати не можна». Карта Краєва, здається, бита. Все те, що він приховував у полоні, відомо американцям. Тепер зрозуміло, чому шеф так «гостинно» приймає його у себе на «віллі». «Відмовитись? Сказати, що старий вигадує? Повторити легенду про солдата? Не повірять». Федір почуває на собі пильні очі шефа і особливо Шульце. В того не очі — крига, мертва, холодна. Пат слово в слово перекладає шефові слова Кислицького.

— Ми не пішли ні за гетьманцями, ні за петлюрівцями Всі ці унради, спілки неспроможні підняти народ. Ми — оунівці, і в наших руках сила. Ми помстимося, жорстоко помстимося за жертви ДПУ, за чесних українців, яким був твій батько, а мій друг — Касіян Крайніченко, — патетично закінчив дідок свої спогади.

— Мій батько ніколи не був вам другом, — сказав Федір.

Кислицький глянув на нього, потім перевів стривожений погляд на шефа. Той посміхнувся і знову щось швидко заговорив, звертаючись до Пат. Вона переклала його слова.

— Я задоволений з того, що містер Крайніченко, як я й гадав, людина розумна і поводиться, мов справжній джентльмен. Нема найменшої потреби критись від нас під чужим прізвищем. Ми знаємо про нашого гостя все і віддаємо належне його хоробрості і здібностям конспіратора, які він виявив під час боротьби з німцями в Моосбурзі та інших таборах Баварії. Зовсім недавно я мав нагоду ознайомитись із матеріалами гестапівського слідства в справі БСВ. Поведінка нашого гостя була вище будь-якої похвали. Ми, американці, завжди охоче ведемо наші діла з людьми мужніми, сильними, вольовими. Джентльмени, я прошу налити келихи. Вип'ємо за героя антифашистського підпілля, мого гостя, майора союзної нам Радянської Армії Крайніченка Федора Касіяновича.

Шульце наповнив вином високі келихи, показуючи присутнім бездоганно білі штучні зуби.

— Ваше здоров'я! — промовив шеф.

— Шеф вивчив ці два слова спеціально до зустрічі з вами, Тедді, — нахилилась до Крайніченка Пат. Вона весь час намагалася підкреслити свою симпатію до нього.

— Передайте, що я вдячний за «гостинність», однак, усе ще не знаю, кому маю дякувати. Може, цей добродій назве своє ім'я і пояснить, чому мене тримають тут під охороною військової поліції?

Поки Федір поволі пив холодне, терпкувате на смак французьке вино, Пат переклала його слова шефові. Під дубленою шкірою вилицюватого обличчя не ворухнувся жоден м'яз. Американець відповів спокійно:

— Коли людина криє в собі таємницю, краще, щоб на її шляху не зустрічався ніхто сторонній!

— Не розумію, про яку таємницю йде мова. Як я пересвідчився, про мене тут знають усе.

— Шеф просить пробачення, але про це він має намір поговорити з вами пізніше, — Пат виразно глянула на Кислицького. — Йдеться про союзницькі інтереси наших держав. Тед, а ви справді герой. Я в захопленні. Ви одразу мені сподобались…

Тим часом за столом точилася жвава розмова. Кислицький щось доводив шефові, гаряче переконував: розгортання роботи організації на новому місці, в нових умовах потребує витрат, грошей. Англійська мова Кислицького була не бездоганною, та Федір розумів його краще, ніж американця. Крайніченко удавав, що зайнятий щебетанням Пат і не дуже прислухається до їхньої розмови.

— Містер Керк, наш обов'язок дбати про людей, які не бажають повертатися назад до совєтів, а таких що день стає більше. Вплив організації в таборах зростає. Ідеї, переконання, підкріплені грішми, набирають сили. Нам доводиться скаржитись на співробітників ЮНРРА, які не допускають наших людей до розподілу продуктів і посилок, що надходять із Штатів. Навіть Ісус Христос, пропагуючи своє вчення, не забував про хліб. Сімома паляницями він нагодував три тисячі чоловік, і вони пішли за ним. На чиєму возі їдеш, того і пісню співай, — каже українське прислів'я.

— О, якби вам вистачило сім хлібів. Ви ненажерливі, мов сарана. А щодо прислів'я, то я знаю інше: пусти за стіл — і ноги на стіл, — зареготав американець. — Не турбуйтесь, містер Кислицький, усе буде гаразд. Генрі Форд збільшує кошти на ваше утримання вдвічі. Геро, домовтесь про деталі.