Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І більше нічого?

— Моя пам'ять зберегла небагато. Ну, а все інше, то вже розповіді. Спогади. У нас в сім'ї не було дня, щоб не говорили про Росію.

Годинник на протилежній стіні різко пробив шістнадцяту.

— Вставайте мерщій. У нас сьогодні гості, так що вечір буде цікавий.

Вона все ще здавалась йому підлітком, тільки очі, темні, мов стиглий чорнослив, промовляли зрілою мовою. Пат подарувала йому на диво щиру осмішку і вийшла. Федір підвівся, спустив з постелі ноги. Вони одразу потрапили у м'які, теплі пантофлі. «Так, друже, — подумав Федір, — ти, здається, із пекла без пересадки попав прямісінько в рай…» Думки завихрились сполоханими стрижами. «За які, власне, заслуги мене приймають у цьому домі, як принца крові?». Згадалася крита, без жодної шпарини машина. Їхали з годину. Потім темна горобина ніч сипонула на нього дощем, вдарила в обличчя свіжою хвилею вітру, і він опинився всередині будинку. Коли очі трохи звикли до яскравого світла плафонів — побачив струнку гострооку, жінку. Вона стояла, картинно спершись ліктем об одвірок, запустивши в чорне, коротко підстрижене волосся довгі пальці, і безтурботно всміхалася. Американський підполковник, той, що привіз Крайніченка сюди, скидаючи з себе мокрий плащ, звернувся до неї так, ніби вона була його дружиною або сестрою.

— Пат, приготуй нам каву і пляшку коньяку.

— А може, містер Краєв спочатку прийме ванну, поголиться? — вона глянула на нього, як на давнього приятеля, що повернувся з далекої подорожі. Федір зрозумів, що жінка знає, звідки він прибув, бо сказала — Ти забуваєш, Геро, що наш гість тільки-но з тюрми. А там, наскільки мені відомо, не можна втомитися від комфорту.

Пат підійшла ближче, взяла з Федорових рук мокрий дощовик і, як дбайлива хазяйка, повісила його на оленячий ріг, поруч з плащем Шульце. Спочатку Крайніченко подумав, що підполковник привіз його до свого дому. Та скоро він зрозумів, що Пат і Геро ніколи не були подружжям. Хоч жінка і говорила, і поводилася вільно, непогано граючи роль ґречної господині, в її тоні була ледве помітна зрадлива нотка, що видавала її підлеглість Геро. Підполковник не дуже охоче погодився на її пропозицію, однак Пат не звернула на те уваги, крадькома підморгнула Крайніченкові і, без особливих церемоній взявши його під лікоть, провела до ванної кімнати.

— Купайтесь, голіться. Тут у шафі цивільний костюм. Усе до ваших послуг. І почувайте себе вільно, як дома.

Потім Федір випив з підполковником по чарці міцного коньяку, і Пат наполягла, щоб Федір пішов відпочити.

— Хіба ти не бачиш, як він стомився? Прошу, Тедді, — вона несподівано назвала Крайніченка цим простим, і, мабуть, звичним для неї англійським ім'ям. — Ваша кімната на другому поверсі.

Федір навіть не встиг здивуватися, так швидко вона перелицювала його ім'я на свій лад. Крайніченко залишився сам у просторій кімнаті, обставленій модерними меблями, засланій пухнастим килимом. Коли ліг на хрусткі, накрохмалені простирадла, раптом відчув, що заснути йому не вдасться.

«Але мене розбудили — виходить, я спав».. Крайніченко згадав, як довго боровся з тривожними думками, як уже вдосвіта сон подолав тривогу. Проте досить було прокинутись, і знову та тривога прокралась в душу: «Чого вони від мене хочуть? Навіщо їм знадобилась ця гра в гостинність?»

Крайніченко швидко натягнув сорочку, штани. Взяв до рук яскравий галстук і зненацька жбурнув його на стілець, немов отруйну змію. «Купити хочуть. Комфорт, запобігливість, кава, сендвічі, а яку обіцянку випромінюють очі цієї Пат… А як хитро вона одразу повелася з ним, який чарівний, змовницький тон. А сьогодні? Яка непідробна щирість. «Моя пам'ять зберегла небагато… Засніжені, безмежні поля, біла безмовна пустеля..». Для неї пустеля, а для мене Батьківщина, рідний край». Федорові пригадалась київська квартира по Кругло-Університетській вулиці. Кожного ранку його будила дружина: «Федю, запізнишся». Він прокидався, біг на балкон робити зарядку. З шостого поверху відкривалася широка панорама Хрещатика. Сонце золотило високу баню Софійської дзвіниці, переливалося блискітками на скляному даху критого ринку. Бульваром Шевченка збігали вгору високі тополі. Яке близьке і водночас далеке все це тепер… Згадав і сина. Йому вже минуло вісім років. Восени піде до школи. Що Павлик скаже товаришам про свого батька?

Знадвору долетіли приглушені звуки клаксона. Крайніченко підійшов ближче до вікна. Будинок стояв відлюдно, закритий од цікавого ока високими кам'яними мурами, вздовж яких зеленим каре стояли на чатах гінкі пірамідальні тополі. Крізь їх зелену запону проглядали далекі сірі будинки Мюнхена. Він розлігся в долині Ізару, мов камінний спрут, простягаючи між горбами щупальця-околиці. Десь зовсім близько прогуркотів поїзд, свиснув призивно свисток паровоза. Ніби скрикнуло у грудях серце, займаючись болем, тугою, непоборним бажанням вирватись із цієї модерної пастки. Внизу лежав вузький заасфальтований дворик. У глибині його, ховаючись у тополину тінь, притулився до стіни невеличкий флігель. Поруч височіла масивна залізна брама. Звук клаксона нетерпляче викликав когось до воріт. Із флігеля вийшов товстий сержант у формі американської військової поліції, поглянув крізь вічко за браму, заметушився біля замків і засувів. Через кілька хвилин у двір заїхали дві машини, чорними щурами майнули під вікном і зникли за рогом.

«Мабуть, ті самі гості, про яких казала Пат», — подумав Федір, його знову охопило непоборне бажання тікати звідси. Він пильно оглянув вікно, досить широкий, критий черепицею карниз, що вів од мансарди на дах будинку, потім глянув на мур, який теж був покритий черепицею. Попід ним виступав двометровий козирок лінії високої напруги. На кожному кронштейні з десяток ізоляторів тримали важкі дроти, по яких бігали, мов пси на ланцюгах, тисячі лютих смертей.

— Тед, ви готові? — запитала з-за дверей Пат.

— Ні, — відповів Крайніченко.

Але двері, незважаючи на його відповідь, прочинилися. Пат зайшла до кімнати. В куточку її маленького рота стирчала сигарета.

— Ви одягаєтесь, як жінка. А на вас уже чекають.

— Нічого, підождуть, я їх сюди не запрошував, — різко зауважив Федір.

— Пов'яжіть галстук, у Штатах такі в моді, — вона, здавалось, не помітила його роздратування.

— Я ніколи в, житті не носив подібних хомутів, — сказав це досить грубувато. «Треба забути, що ти вчитель, інтелігент з діда і прадіда, — подумав Крайніченко. — В полоні тебе знали, як простого солдата».

— Звикайте, Тедді. Вам доведеться привчатись до західної культури, — жінка якось загадково поглянула на нього, взяла з стільця галстук, ловко перекинула Федорові на шию і в одну мить зав'язала модним вузлом. — Ну, а тепер ходімо вниз, на вас чекає шеф, — тон у Патріції був сухий, офіціальний, але усміхалась вона, як і раніше, привітно і чарівно. — Куріть, — Пат простягла Крайніченку пачку «Честерфілда».

Він впиняв запашну сигарету, понюхав. Пат чиркнула запальничкою і піднесла до його сигарети вогник. Крайніченко глибоко затягся димом.

— Легкувата проти нашої махорочки.

Пат не відповіла, мовчки попрямувала до дверей, йому здалося, ніби вона хотіла щось сказати і не наважилась. Це підтвердилось, коли вони вийшли з кімнати. На сходах Пат раптом зупинилась і промовила тихо, ніби звіряла йому таємницю.

— Коли ми переїздили польський кордон, до нас у купе зайшли червоні солдати перевіряти документи. Старший був дуже схожий на вас. Чорний, кучерявий, синьоокий. Запитав: «Ідете?» Мати щось відповіла, прикладаючи до носа хустинку — від них пахло махоркою.

«Ну що ж, полотном дорога. А от дітей із собою потягли даремно. Діти не винні. Вам усе одно, а вони наплачуться». Коли солдати пішли, мати сказала: «Мужлаї». А мені чогось той запах запам'ятався.

— Мабуть, часто доводилося плакати?