Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

⁵ Світло вдячної пам’яті.— «Літературна Україна», 1982, 11 березня.

ПРОЗОВІ

ТВОРИ

ХУТОРЯНОЧКА Оповідання дядька Степана

Перед тройцею ¹ з нашого села йшли баби говіть у Київ. До їх пристали я і там парубок Дмитренків — Василем звуть. Ну, йдемо день, ідемо другий... сонце було вже... так як у снідання. Зупиниться б, так, як на те, сонце припіка, а ні вітру, ні холодку... шлях та рілля. Попойшли ще трохи. Аж ось починається жито, добре жито, далі долина, широка така. По підгір'ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі й видно. Вище трохи — млин. В долині — луки, трава по пояс, а квіток... так і рябіють, метелики так і майорять. Посередині — рудочка, верби, очерет поріс, осока. А далі туди — і по підгір’ю, і по долині гай і гай пішов, як стіна. Та перепелки, та жайворонки... щебетнява така... та бджоли. Понад шляхом теж пішли верби. Під вербами колодязь.

Тут ми й зупинились. Посідали — давай снідать. Снідаємо й дивимось, любуємось місцем: от де, кажемо, життя людім.

Коли це на луці де взялась дівчина... квітки рве, паха і на нас так позира, так позира.

Ось баба Пріська:

— Та й пить же, матінко,— підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерця нам!

Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе. Баба й каже:

— От спасибі, доню, дай же я витягну.

А вона:

— Я сама, я сама... я за людьми так скучила...

Взяла ключ, тягне. І така — боса, в керсетині в латаній,

в платочку в старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі» худенька...

Витягла й підносить, і так покірливо:

— Здорові пийте.

— Спасибі, доню, дай боже здоров’ячка тобі! — дякує баба, а далі: — Як же тебе звуть, доню?

— Марина.

— Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловічка доброго.

А баба Омельчиха:

— То ще поки пошле, а то ось і є він,— та й моргнула на Василя,— ось ми, каже, за хлопця за цього й візьмем її.

Дівчина почервоніла-почервоніла та й очі в землю.

А Василь:

— У неї, мабуть, є й без мене... А є ж... хлопець?

Дівчина нічого. Потім так тихенько:

— Не-ма...— та спідлоба зирк-зирк на Василя.

А баба Мудрачка :

— Що то ті літа молоді!., свого требують,— подивилась на керсетину дівчини, на хату, що й сіней нема, та: — хоч... і вбожество.

У дівчини й вуха почервоніли. Позирнула на латки на свої, та аж руками повела по їх, наче затулить хотіла. Баба Яко-виха й каже: