Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Газетні кореспонденції давали змогу письменникові порушувати злободенні проблеми, обстоювати права найбіднішої частини селянства, викривати засилля куркульні й сваволю місцевої влади, що цькували селян-аграрників, які відбули заслання і повернулися додому (і Тесленка, як найбільш «грамотного», насамперед). Саме через газету можна було назвати поіменно учасників подій на селі, застерегти й певною мірою запобігти новим підступам куркулів, показати, кому вигідна столипінська реформа. У дописах Тесленка прилюдного осуду зазнають і староста Корнилій Строй, і стражник, і глитаї, і їх прихвосні, і писар-хабарник та інші. З щирою симпатією пише він про сільську молодь, про жіночу долю; охоче малює красу рідного села. Більшість дописів виглядають ескізами до оповідань.

В оповіданнях посилюються автобіографічні мотиви. Стимулом звернення до власного життя був і пережитий ним та багатьма аграрниками — учасниками революційних подій на селі — гіркий досвід поневірянь по в’язницях та на засланні, і хвороба, й пов’язана з нею непевність щодо майбутнього, і пекуче почуття тієї гіркої кривди, яку незаслужено пережив він і такі, як він, від сваволі влади, й усвідомлення суспільної ваги цього досвіду, необхідність розповісти про всі Ці муки й горе і цим прислужитися революційній агітації. Повністю на автобіографічних фактах'— спогадах про власне дитинство та юність — побудовано написані в 1910 — на початку 1911 р. оповідання «Поганяй до ями!», «Немає матусі!», «Що б з мене було?». Перше з них — ніби дуже стислий конспект власної долі. Хоча написане воно від першої особи якогось Петра Гнатюка, в ньому легко пізнати самого автора — його мрії про навчання, вчителювання, його світлі ідеали, в’язничні поневіряння, які погубили його здоров’я.

Тяжким переживанням для письменника була смерть матері; з кожним днем важчав тягар утрати, самотність. Цей біль вилився в оповідання «Немає матусі!»— гранично щире й одверте. Спливають спогади — радісні й гіркі,— останніх більше. Осмислюючи життя матері, автор-герой усвідомлює його трагізм, спільний для долі всіх селянок-біднячок, схиляється перед цим саможертовним життям, зовсім позбавленим піклування про себе. Вона все віддала дітям і, поки могла бачити світ, турбувалася про останніх своїх двох синів. Недоля терзала її до останку: її старший син не привів до хати невістки-помічниці, сам тяжко захворів, і невідомо було, чи виживе після поневірянь по в’язницях. Оповідання пройняте болісним подивом перед безповоротністю смерті, безміром горя.

В оповіданні «Що б з мене було?», написаному у формі спогадів сільського парубка Пилипа Жалдака, який помер від сухот, пізнаємо чимало подробиць із життя самого Тесленка. За постаттю оповідача ховається автор; саме він — герой оповідання. Доля талановитого самоука — доля багатьох понівечених талантів. Оповідь від «я» героя, що розкриває зсередини всі перипетії його життя через його реакцію на все, що відбувається, особливо наближає героя до читача, надає творові сповідальної інтонації та незаперечної вірогідності. Дитинство — безрадісне, голодне й холодне; пристрасний потяг до книжок, таких недосяжних за постійного безгрошів’я. А в давно вимріяній школі вчитель-шовініст знущається з дітей. Життя руйнує віру в справедливість бога, в доброту освіченого панства, в згуртованість односельчан, що пішли за куркулями. В образах визискувачів пізнаємо реальних осіб, які скалічили життя самого Тесленка: вчителя-шовініста, письмоводителя Лупиберезу, нотаріуса Кисловського з жінкою. Герой оповідання помирає від туберкульозу. І для самого автора ця зима була останньою в його житті (оповідання закінчене 11 лютого 1911 р.) Фінал твору не міг не бути трагічним: сам письменник гірко усвідомлював, що гине, хоча міг би дати людям ще дуже багато. Однак його тяжка печаль не мала нічого спільного з занепадництвом, з декадентським уславленням смерті, яке на тлі цієї і подібних справжніх драм виглядало блюзнірством ситих нероб.

Не міг мовчати Тесленко й про «сумну дійсність з тюремного та етапного життя», про жорстоке фізичне й моральне катування в’язнів. Оповідання «В тюрмі», «В пазурях у людини» були нещадним обвинувальним актом самодержавній сваволі, всій системі людиноненависницьких заходів, що була спрямована на те, аби зламати тіло й дух в’язнів, довести їх до тупої покірливості. Політичні у камерах опинялися між брутальними наглядачами та нахабними й жорстокими карними злочинцями, які знущалися з політичних. Та й самі політичні, поділяючись на групи за національною ознакою, позбавляли себе тих переваг, які дає згуртованість та організованість, одностайність,— і Тесленко правильно бачить у цій обмеженості велику помилку й шкоду для революційного руху («В пазурях у людини»).

Перебування на засланні дало багаті враження для оповідання «На чужині». Його герой, учитель Петро Троянда, вперше потрапляє за межі України, бачить побут інших народів Росії, з симпатією помічає ті загальнолюдські якості й риси, що єднають простих трудівників, хоч би якої національності вони були, їх взаємну доброту й допомогу, безкорисливу підтримку. Все це породжує в ньому відчуття братньої близькості з російськими селянами й місцевим учителем, із злиденними вотяками, іншими політичними засланцями; глибшають інтернаціоналістичні почуття та свідома любов до рідного народу й свого краю. Виклад у третій особі, побудований начебто від автора-розповідача, весь час плине у сфері свідомості героя, значною мірою автобіографічного і разом з тим цілком типового сільського інтелігента, учасника революційних подій на селі.

Та не всі витримували випробовування ув’язненням і засланням. Деякі втрачали віру в доцільність і можливість боротьби, не знаходили спільників і правильного шляху, але мали ще досить людської гідності, щоб не скиглити, не принижуватися; і якщо іншого виходу не було — вони обирали смерть. Так зробив герой оповідання «Тяжко» Грицько Куделя, кинувшись під поїзд і цим засвідчивши свій граничний протест проти антигуманного соціального ладу.

Трагедія героїв Тесленка, які обрали самогубство як єдиний спосіб розв’язати усі свої проблеми, у тому, що вони самотні, що вони не знають шляхів боротьби із злом. Це люди, гідні поваги, не безсилі нікчеми. Компроміси не для них: вони воліють загинути, але не здатися. В цьому їх заперечення існуючого ладу. Така Оленка («Страчене життя»), такий Грицько Куделя, такий і герой оповідання «Прощай, життя!»: «Самовбивць звичайно звуть «трусами»,— пише він у щоденнику.— Неправда... Трус той, з кого життя глузує, кому показує спину і хто, боячись дати стусана йому, щоб і носом заорало, кисне перед ним, хапається за його».

Тесленко далекий від того, щоб осуджувати таких людей, він їх розуміє, бо й сам у ці трагічні роки реакції не знаходить для них виходу. Та є між героями письменника й ті, кого не зламали тюрма й заслання, хто не втратив віри в людину, в перемогу добра над злом, зберіг власну гідність. Такий селянин Павло в оповіданні «Свій брат». Йому, як і наймиту Василеві («Истинно русский человек!»), притаманні нові, виховані революцією риси: свідомість рівності всіх людей, самоповага, розуміння сили трудящого гурту у боротьбі з визискувачами. За участь у страйку на економії він рік просидів у в’язниці, а повернувшись, знову агітує селян: «Стіймо усі за одно...— то ніхто, ніякі багачі не осилять нас». Це та мета, якої і дією, і словом домагався сам Тесленко.

Павло належить до тих, хто не поступився людською гідністю у роки відступу революції — у час, коли чітко виявлялося обличчя кожного: хто справді був борцем, а хто на хвилі революційного піднесення плив вигідним для себе курсом. Досліджує Тесленко й тип справді «зламаних», деградо-ванИх осіб, яких знищили життєві невдачі. Такі герої оповідання «Да здравствует небитіє!» — люди, кожен з яких зазнав поразки — чи у громадській діяльності, як колишній вчитель, чи особистої — у коханні, як колишній семінарист. А колишній писарчук Петро Кривенко залишився без роботи. Усі вони опинилися на самому дні життя, змирилися з жалюгідним існуванням, а заспокоєння знайшли в горілці й мізантропії. Оповідання має дуже виразну кінцівку: «Не шукав уже більше місця Петро. З якою огидою став він згадувать про те, як тоді вклонявся швейцарові, плакав у садочку... щоб... щоб тільки: «як жить, що робить!» Тьху!..» Письменник співчуває особистій драмі кожного з них, але реалістично передає усю відворотність розпаду особистості.

Основа художнього конфлікту в оповіданнях А. Тесленка — суперечність між прагненням трудящої людини до звичайного людського щастя — розумної праці, світлого кохання, можливості створити родину, зростити дітей — і опором суспільного ладу, який унеможливлює цю мету для переважної більшості трудящих — сільської бідноти, наймитів, народної інтелігенції. Прагнучи розкрити психологічну підоснову вчинків персонажа, автор концентрує увагу на розвиткові його духовного світу в конкретних умовах життя і — у багатьох творах — на визріванні протесту проти цих нелюдських суспільних обставин. Тому увага автора зосереджується не стільки на фабулі, небагатій на події, скільки на еволюції сприйняття героєм світу. Звичайні, буденні явища й події, на перший погляд незначні, нерідко набувають стосовно долі героя трагічного смислу.

Провадячи героїню повісті «Страчене життя» Оленку Панасенко від поразки до поразки, від розчарування до глибин відчаю, зображуючи, як вона борсається в пошуках виходу, прагнучи врятувати хоча б частку колишніх ілюзій, прекрасних ідеалів, автор зводить перед нею все нові й нові перепони соціальної нерівності, відчуження, егоїзму — ніби глухі в’язничні мури. Письменник строго добирає лаконічні епізоди й деталі, показуючи читачеві, як з кожною життєвою поразкою міцнішають думки про облуд ість і марність життя, як зростає неминучість смерті — єдиного для неї чесного виходу з життєвого багна. Причому сюжет розвивається не простол нійно, а в злетах від чергової надії до обов’язкового краху; і з кожним разом сходинки ведуть усе нижче. Наслідком цієї майстерної сюжетної будови є переконаність читача у природності й невідворотності саме такого фіналу.

Основне місце в композиції оповідань належить монологам героїв, кожному з яких властива індивідуальна інтонація оповіді. Розвиваїочи традицію української оповідної прози, Тесленко відходить від властивої, скажімо, героїням Марка Вовчка фольклорно-наспівної інтонації і розробляє інтонацію побутової селянської розмови, яка точно імітує усне мовлення з його уривчастістю, частими паузами, зупинками, повторами емоційно забарвлених вигуків, що за смислом заміняють ціле речення тощо. Здебільшого йому щастить досягти зваженої точності, лаконізму й простоти вислову.

Будуючи розповідь, Тесленко вдається до різних ракурсів зображення: у першій збірочці оповідь веде бідний вівчар дядько Степан. Однак його мовна партія — принаймні у перших чотирьох оповіданнях («Хуторяночка», «За пашпортом», «У городі», «Мати») —не має індивідуальних рис: образ оповідача повністю зливається з образом автора-розповідача, і якби не підзаголовок під першим з цих оповідань — «Оповідання дядька Степана», читач майже не відчув би відмінності між цим оповідачем-спостерігачем і самим автором. Ця дистанція — мовна, психологічна — виявляється лише в останньому оповіданні — «Дід Омелько», де дядько Степам виступає вже як один з персонажів, який оповідає не лише про долю інших людей, а й характеризує себе самого через історію власного життя.

Цими першими п’ятьма оповіданнями обмежується спроба Тесленка передати виклад відмінному від себе персонажу — оповідачу, який у перших чотирьох оповіданнях лише створював композиційні рамки, готуючи появу оповідача-персонажа —такого, як хуторяночка з однойменного оповідання, мати («Мати»), наймит Павло і старий невдаха-заробітчанин («За пашпортом») з їх сповідними монологами.

Письменник вкладає в уста персонажів кришталево прозору розмовну мову; кожному з них притаманні характеристичні мовленнєві відмінності — повторювані слівця і вислови, власна інтонація. І ніби чуєш живі голоси: ось співуча, швидка — аж захлинається — то радісна, то жалібна мова хуторяночки; ось уривчаста, з кумедними повторами й заїкуванням говіроч-ка дядька Степана («Дід Омелько»), ось ніби прорвало греблю тривалого мовчазного терпіння наймита Павла Грищенка і зболене оскарження власної долі ринуло нестримним потоком; зовсім інакше звучить хвалькувата, але незграбна мова старого невдахи-заробітчанина («За пашпортом»), манірний суржик пані («Що б з мене було?»), брутальне гарикання Палажки («Страчене життя»), наївне лепетання дитини («Наука», «Радощі»), блатний жаргон заводіяки Сашка («В тюрмі»).

Інші тесленківські оповідачі від «я» — це, по суті, аналоги його власного «я», хоча часом під різними іменами («Поганяй до ями!»,«Немає матусі!», «Що б з мене було?»). Тут, отже, розповідь веде автор-розповідач (такий «образ автора» стосовно ліричних жанрів називаємо ліричним героєм) Герой сам сповідається перед читачем; тому обрано відповідні композиційні форми: щоденник, усну сповідь. Монологи героїв у Тесленка завжди дуже емоційні: завдяки реалістичній передачі уснорозмовної інтонації в них виразно відчутний кожен поворот настрою і думки, кожен внутрішній же(5т. Вражає щирість і нещадність до себе автора-оповідача у такому глибоко хвилюючому оповіданні, як «Немає матусі!».

Але у переважній більшості оповідань і повісті «Страчене життя» розповідь від третьої особи, яку веде «власне автор» і яка виглядає безсторонньою, об’єктивною (без авторських ліричних відступів, без коментаря — вигуків, зауважень тощо), з погляду внутрішньої композиції виявляється багатоголосою — і психологічно, й фразеологічно. Ця авторська розповідь складається з фрагментів, кожен з яких передає точку зору певного персонажа. все зображене малюється через його сприйняття, з яким автор або солідаризується, або ні. Так, скажімо, переважна частина викладу оповідання «Радощі», формально належна авторові, за змістом йде з внутрішньої позиції Кирила Хоця, відбиваючи перебіг його думок і переживань; при цьому широко використана невласне-пряма мова, внутрішній монолог. З позиції вчителя Петра Троянди — через його бачення та оцінку — змальовані події в оповіданні «На чужині»; в оповіданні «В тюрмі» таким суб’єктом бачення та оцінки виступає парубок Омелько; змінюються ракурси, а з ними внутрішньосмислові суб’єкти викладу у повісті «Страчене життя» автор-розповідач, Оленка (переважно), Остапчук, Михайло, Василь. У повісті «Страчене життя» автор як свідок-спостерігач стоїть дуже близько до своїх героїв, до зображеного: відверто висловлює своє ставлення до персонажів, до подій; йому властива так звана подвійна психологічна перспектива у ряді сцен він передає лише те, що може бачити сторонній спостерігач жести, міміку, пряму мову персонажа (така, наприклад, остання сцена —^ готування Оленки до смерті); тільки наприкінці її автор передає думки героїні у формі внутрішнього монологу й таким чином стає на позицію «всезнаючого» автора, якому відомі й думки персонажа; поєднання таких двох позицій суб’єкта викладу характерне для «автора» як щодо Оленки, так і щодо інших персонажів.

Загалом мова автора точна, стисла, сповнена емоційної напруги; їй властива багата народна синоніміка, своєрідна наспівність, яка створюється повторами слів і висловів, синтаксичною інверсією, неповними конструкціями, обривом речення, розвинутою однорідністю слів та синтаксису, відсутністю важких синтаксичних побудов, дієприкметникових та дієприслівникових зворотів, періодів тощо. Найрізноманітніші мовленнєві інтонації письменник передає настільки яскраво, що читач ніби фізично чує звучання тексту

Тропіка у Тесленка — на відміну від багатьох інших представників нової прози — розвинута порівняно мало; у нього не знайдемо ускладнених і віддалених асоціацій. В основі його образності — реалії побуту, близького й зрозумілого читачеві та його героям. Часто дається лише натяк чи вказівка на якусь характерну деталь, що викликає в уяві читача яскравий образ. Улюблені художні тропи автора — епітет і метонімія.

Важливим компонентом внутрішнього світу героя є сприйняття ним інтер’єру, пейзажу — часто вкрай лаконічного, але завжди емоційно наснаженого. Пейзаж може гармоніювати з настроєм героя, а може й контрастувати з ним; може зображуватися через сприйняття героя, його настроєву тональність. Ось, наприклад, епізод повернення Оленки додому після закінчення навчання. Попереду — улюблена праця в народній школі; ось-ось мають здійснитися рожеві мрії про кохання, гарне, повне смислу життя. І все, що вона бачить по дорозі, викликає замилування і розчулення. Тесленко малює серію чудових пейзажів, домігшись начебто нескладними засобами яскравого враження. Ось один з них: «По вигону сивіє роса, а там он, за вербами, так небо палає,— сонечко сходить. Тополі в Гайдарях, неначе посоромились чого, почервоніли. Сюди й туди по садочках біліють хати; хліви, клуні стоять понад улицями. Череда ось іде. Чередник у свиті, в брилі: — Гей! помахує костуром. Там он, на майданчику, бекають вівці. А птаство що по садках виробляє, сонечко як зустрічає! Соловейко аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь і другий. Жовна й собі виграє на кленку Птичка якась: «ці-ці!» у калині. Нащо вже сорока, і та: «скрики-ки!». Письменник сприймає світ через його кольори, звуки, запахи, і не статично, а в рухові: роса сивіє, сонечко сходить, тополі посоромились, череда іде, птаство виспівує тощо. Навіть кольори передано в динаміці: почервоніли, біліють, сивіє. Враження дії руху створюється й особливим ритмом, породженим короткими реченнями з близькою кількістю наголосів, що — як і в останніх чотирьох реченнях — наближає звучання його прози до вірша.

А ось контрастний пейзаж— у фіналі повісті «Страчене життя»: «Знайшли Оленку під вербами у воді,— по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього»

По-різному — залежно від настрою, переживань — сприймають герої Тесленка оточуючий світ. Героїня оповідання «Як же так?» у стані щасливої закоханості оглядає свою кімнату: «Так їй весело, гарно. Лампа з-під голубої будки світить таємно-таємно якось. Гоголь, Тургенев на стіні в'напівтемряві висять... такі... всміхаються до неї неначе». Та от до неї приходить усвідомлення неминучої смерті, а з ним і відчай: «Тихо. Тільки годинничок на столі в Тані: «Іду,— цокає,— йду», та скрипка за дверима: «Помр-е-те... помр-е-те»,— виводить».

Не буде перебільшенням твердити, що з-поміж творів «нової прози» оповідання Тесленка вирізнялися простотою художніх засобів, невимушеністю розмовних інтонацій, життєвою правдою. Справляючи, на перший погляд, враження простої фотографії, вони — при уважному розгляді — виявляють старанну працю заради точності й стислості добору деталей, ситуацій, реплік. Навіть випадковий фрагмент його прози легко впізнається за суто тесленківською наспівною інтонацією, простотою та органічністю, сумовитою тональністю викладу.

.3 прозою перегукуються — за стилем і частково за змістом — листи. Більшість з них написана після заслання й адресована переважно М. М. Грін-ченко, яка допомагала Тесленкові у публікуванні творів, дбала про гонорари й грошову допомогу, піклувалася про здоров’я, намагалася підтримати його добрим словом. Саме з листів ми знаємо про подробиці неповних двох останніх років його життя, обставини й час створення оповідань, ставлення до нього односельчан, переслідування з боку місцевої куркульні. Після смерті матері хворий письменник залишився без усякої допомоги, у вкрай тяжких побутових умовах. І хоча він розумів, що гине, в його листах немає розпачу й нарікань на несправедливість долі. Мужність і витримка не залишають його. В кінці березня 1911 р. він пише листа братові Яремі з проханням дізнатися у редактора журналу «Засів» про долю його оповідань. Лист спокійний, діловий, і не видно з нього, як гірко було молодій ще людині прощатися із страченим життям.

Він помер у ніч з 27 на 28 червня 1911 р. у лікарні містечка Луки. Поховали його на харківецькому кладовищі, так мальовничо зображеному у повісті «Страчене життя».

1939 р. на центральній площі села Харківців урочисто відкрито пам’ятник Тесленкові роботи Г. Пивоварова. У селі створено меморіальний музей письменника, а в Лохвицькому краєзнавчому музеї є його куточок. Образ Архипа Юхимовича Тесленка овіяний в пам’яті народу ореолом особливої чистоти й саможертовності, а його твори знає кожен школяр. Вони перекладені й на мови народів СРСР, і на мови багатьох народів світу, зокрема: російську, білоруську, вірменську, грузинську, молдавську, а також англійську, французьку, польську, угорську, німецьку та інші. Між авторами досліджень про життя і творчість письменника зустрічаємо імена О. І. Білець-кого, С. А. Крижанівського, Л. І. Смілянського, В. С. Курашової, М. Є. Си-ваченка. Останнє, найгрунтовніше дослідження належить В. І. Півторадні —-«Архип Тесленко. Життя і творчість» (К., 1982).

1982 р. за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 100-річчя від дня народження письменника. У Києві відбулося урочисте засідання Спілки письменників України та Академії наук УРСР; «Тесленківські читання» проведено в Полтавському державному педагогічному інституті ім. В. Г. Ко-роленка; в рідному селі письменника земляки відзначили його день народження за участю письменницької делегації у складі О. Гончара, О. Коло-мійця, В. Канівця, О. Чучі, «Правда, гірка й трагічна правда народного життя,— сказав О. Т. Гончар,— стала головним героєм його талановитих, виболених, вистражданих творів. Чистотою помислів, гуманізмом, любов’ю

до трудової людини, вболіванням, за її гідність — цим близькі нам твори Тесленка, адже й сьогодні кожен із нас дорожить чутливістю людського серця, його здатністю відчувати чужий біль, відгукуватись співчуттям на голос іншої людської душі... Твори Архипа Тесленка народ прийняв на вічне збереження, на нове й нове прочитання, а що для письменника може бути вище за таку честь!» «Виболеним і вистражданим» оповіданням письменника ніколи не загубитися між творіннями великих майстрів малої прози: в них-бо постає неповторний образ Людини найвищої чистоти й саможертовності, людяного й ніжного серця і сумовитою мелодією бринить тихий рідний голос, щоразу озиваючись болючим щемом у наших серцях.

В. Л. СМІЛЯНСЬКА