Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З цією збірочкою Тесленко дістався у червні 1905 р. до Києва, бажаючи її надрукувати. Та на цей раз спроба не вдалася. Редактор журналу «Киевская старина» В. П. Науменко відхилив збірку, вважаючи оповідання «невиразними» й «невиробленими». Згодом збірку передано до новоствореного журналу «Нова громада», в якому у 1906 р. і були надруковані, завдяки

сприянню його редактора Б. Д. Грінченка, оповідання «Хуторяночка», «За пашпортом», «Мати» (під новою редакторською назвою «Син») Оповідання «Маруся», перероблене автором, опубліковано цього ж року в газеті «Рада» під назвою «У городі». Останнє оповідання збірочки - «Дід Омелько» — за життя письменника не побачило світу воно вперше надруковано 1939 р.

Ці оповідання, що відтворили класовий антагонізм на селі, сповістили про появу на літературнім полі ще одного письменника селянської теми, пристрасного оборонця народних інтересів і прав, письменника із власним голосом, неповторним сумовито-ліричним тоном розповіді.

Загальне революційне піднесення 1905 р. захопило й молодого Тесленка. У Харківцях склалося коло революційно настроєних людей, до яких, крім Архипа та його брата Яреми, належали Я. Гуй та учасник страйку на маріу польському заводі «Провідане» П. Бурда; вони активно цікавилися революційними подіями, читали й поширювали прокламації. За читання однієї з них — прокламації РСДРП «До запасних» — Тесленко й Бурда в липні 1905 р. були заарештовані; 21 липня під час обшуку становий пристав відібрав у Тесленка його папери, між якими були й автографи його ранніх творів «Хуторяночка», «Маруся», п’єси «Не стоїть жить», одного з нарисів, невідомого оповідання «Мое поступление в школу» тощо. Поки йшло слідство по обвинуваченню в поширенні забороненої літератури, Тесленка тримали в гадячській в’язниці 37 днів і звільнили за відсутністю доказів.

Восени 1905 р. Тесленко вступив до масової революційної організації «Селянська спілка», яка, не бувши позбавленою дрібнобуржуазних ілюзій, усе ж, за висловом В. І. Леніна, «розширяла розмах політичної творчості селянства, висувала на сцену самих селян з їх ненавистю до чиновників і поміщиків» ^{3 Тодішній організатор і керівник повітового відділку «Селянської спілки» І. П. Бедро згадував про Тесленка як про активіста спілки й доброго пропагандиста: «...за це його ненавиділи і з’їли куркулі. Село Харківці ■—■ козаче село, багате, і там класова боротьба гостро проходила,.» (ІЛ, фк 6, № 99 К}

У жовтні Україну, як і всю Російську імперію, охопив політичний страйк. Грудень 1905 р. на Україні відомий кривавими подіями в с Великі Сорочинці на Полтавщині, Харківським збройним повстанням, повстанням саперів у Києві, загальнополітичним страйком у Катеринославі та по інших містах і селах. Відбулися політичні виступи й у Лохвиці.

5 грудня 1905 р. Тесленко взяв участь у мітингу, після якого сталася сутичка з поліцією. 14 грудня відбулася нова сутичка з поліцією через арешт І. Бедра, а наступного дня поліція розпочала арешти її учасників. Тесленко покинув село й вирушив до Києва. ^

У Кцєві не одразу пощастило знайти пристановище. Знайомого Теслен-кові завідувача книгарнею журналу «Киевская старина» В. П. Степанеика було заарештовано. Архип був змушений шукати випадкового заробітку й нічлігу В автобіографічному оповіданні «Немає матусі!» він писав «Було

тоді мене скрізь: і по монастирях, і по нетрях босяцьких. Не легко було без пашпорта жить». У його оповіданнях описано ті нічліжки й монастирські «странні», що були його негостинним притулком.

У Києві вирувало життя: виходили легальні й нелегальні марксистські видання, поширювалися листівки РСДРП. Після проголошення урядовим маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи слова й друку почали видаватися газети й журнали різних політичних напрямів: сатиричний журнал «Шершень», журнал «Нова громада» й газета «Громадська думка», на сторінках яких друкувалися Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, О. Маковей, В. Самійленко, Б. Грінченко, І. Нечуй-Левицький, А. Кримський, Л. Янов-ська, П. Капельгородський, М. Чернявський.

Постійним притулком для Тесленка стала редакція газети «Громадська думка», де він міг працювати, читати, вчитися.

Першим з написаних у Києві творів було оповідання «Радощі», опубліковане в «Громадській думці» 15 лютого 1906 р. Поява його зумовлена злобою дня: 11 грудня опубліковано закон про вибори до І Державної думи, розрахований на оволодіння політичною ситуацією в країні. Підготовка до скликання І Державної думи породила у частини селянства надії на її допомогу, на рятунок від холоду й голоду Змалювавши ту безвихідь, в якій' животіла сім’я селянина Кирила Хоця, письменник показав, що для темних і знесилених злиднями селян надія на думу була облудою, здатною принести хвилинне заспокоєння: дума не була спроможна дати народові землю і демократичні свободи. Оповідання, без сумніву, прислужилося революційній агітації, яку вела ленінська партія.

У березні 1906 р. опубліковано оповідання «Школяр»— так само на сільському матеріалі. У ньому помітне місце посідає автобіографічний елемент,— постаті батька й матері, деталі побуту з дитинства письменника. Основна колізія, як і в переважній більшості творів Тесленка,— суперечність між пориваннями героя і реальною неможливістю здійснити їх. В образі школярика Миколки пізнаємо риси його майбутніх героїв — Оленки з повісті «Страчене життя», Пилипа з оповідання «Що б з мене було?». Особливо вражають моменти, коли в душі героя перемагає віра в майбутнє щасливе життя; адже весь хід подій цілком ясно (для читача — не для героя) веде до неминучої катастрофи. І цей контраст світлої радості героя та авторського передчуття неминучої біди — невід’ємна риса фабульного розвитку прози письменника. Саме вона створює драматизм, що зростає з кожним новим поворотом ситуації і глибоко хвилює читача.

Наступні оповідання письменника постають поспіль на враженнях київського життя. У Печерській лаврі Тесленко, в дитинстві щиро віруючий, на власні очі побачив, як діє велетенська машина релігійної пропаганди, й переконався в її антигуманній суті, прикритій людинолюбною фразою та розкішним антуражем церковного дійства. В оповіданнях «Любов до ближнього» та «У схимника» письменник нещадно розвінчує ореол святості церковників і показує їх відворотне єство.

Основний смисловий принцип характеробудування, властивий багатьом Тесленковим творам, полягає в тому, що хоча автор показує здебільшого вже сформовані характери, розкриває він їх єство поступово й несподівано: якщо на початку персонаж викликає симпатію, то поступово, з виявленням його внутрішньої суті, це враження нерідко змінюється на прямо протилежне. Такий принцип використано в оповіданні «Любов до ближнього» (іронія назви з’ясовується з бігом подій).

В основу оповідання покладено два, сказати б, зустрічних смислових ходи: якщо сутність незугарного «босовила», яким хворий наймит спочатку видався розповідачеві, помалу розкривається у красі й благородстві чесного трудівника, зумовлюючи щиру симпатію і жаль до його нещасної долі, то крок за кроком виявляється огидна сутність діяльності монастирської братії. Ця діяльність спочатку викликає пошану, а вигляд монастиря — побожне захоплення у наймита, який шукає притулку й можливості ходити до лікарні на лікування; та невдовзі стає зрозумілим, що ченці переслідують мету — «дохід монастиреві», доля ж бідноти їм глибоко байдужа.

Інший смисловий принцип лежить в основі оповідання «У схимника»: це очуднення — розповідь з точки зору сторонньої людини, яка ніби вперше бачить і по-своєму розуміє й оцінюєте, що відбувається, скажімо, на прийомі у схимника. Цей принцип блискуче використав Л. Толстой у романі «Воскресение», добре знаному Тесленкові. Віками усталений ореол святості церковників не дає затурканим, темним, глибоко нещасним прочанам поглянути на цю грубу комедію критичним оком і зрозуміти, що «батюшечка»-схим-ник — один з тисяч чиновників у рясах, жандармів во Христі, які використовували владу церкви заради власної наживи, нещадно викорінюючи вільну думку, придушуючи найменший вияв протесту, провадячи активну боротьбу з революційним рухом.

У 1906 р. бурхливу діяльність розгорнув чорносотенський «Союз руського народу», що об’єднав найреакційніші сили країни у намаганні спрямувати революційну енергію мас на криваві погроми, на фізичну розправу з революціонерами. Та чорносотенцям лише на короткий час пощастило ошукати найтемніші суспільні прошарки—дрібних ремісників і торговців, босяків та злодіїв. Трудяще селянство за ними не пішло, і Тесленко в сатиричному оповіданні «Истинно русский человек» (1906) зобразив сутичку махрового пана-чорносотенця з купкою голодних, змучених, та сповнених власної гідності селян. Тут вперше у Тесленка з’являється новий тип селянина, свідомого й активного; він стежить за політичними подіями, читає газети; його світогляд давно вийшов за межі лише власного господарства, він широко дивиться на світ і мислить класовими категоріями. Із конфлікту з чорносотенцем Василь виходить переможцем, і заробітчани підтримують його, глузливо проганяючи пана, бо вони відчули силу гурту. Немає колишньої покори й терпіння, натомість — горде усвідомлення власної гідності, рівності й братерства трудівників і відверта зненависть до визискувачів. Твір закінчується символічним малюнком близької грози.

У комедії «Патріоти» (1906) чорносотенство розвінчане як явище, яке випливає з ідеології панівних класів тогочасної Росії, що перебували у стані моральної деградації. «Батьки міста» представлені у п’єсі образами голови міської управи Залужного і його розкоханої дружини, багатого крамаря

Олексенка, двох зажерливих старих пань, справника та ін. Вплив гоголів-ського «Ревизора» відчутний і в соціальній спрямованості п’єси, і в складі персонажів, і в прийомах їх самовикриття: письменник, вдаючись до шаржу, іронії, гіперболи, примушує їх самих продемонструвати свою ницість, зажерливість, підступність, лицемірство, прагнучи до більшого — до викриття офіціозної ідеології, ролі урядових інститутів, армії, церкви. Обравши жанр комедії, яка подекуди перетворюється на фарс, письменник завершує твір щасливою розв’язкою: між членами міської управи знаходиться чесна людина, яка, випадково розпізнавши справжнє обличчя Залужного, відкриває очі ошуканим робітникам-поденщикам, і вони, зірвавши з нього лавровий вінок «спасителя Росії», тягнуть його на суд до управи. Звичайно, цей щасливий кінець був не стільки відбиттям типової ситуації, скільки виявом оптимізму автора, його надій на революційне оновлення суспільства.

Кожен з цих діячів блискуче індивідуалізований — і психологічно, і шляхом мовної характеристики; соціальне обличчя кожного розкрите всебічно. Однак творові вадить неорганічність розв’язки, перевантаженість другорядними персонажами й сценками, повторення і варіювання однієї й тієї ж думки, багатослів’я, свого роду «розжовування» ідей. Тесленкові хотілося не проминути нічого дотичного до теми «ідіотизму» міського життя, а через це було втрачено лаконізм і точність, властиві його кращим прозовим творам

Однак викривальна «потужність» комедії величезна: це блискучий і влучний політичний памфлет, позначений гострою актуальністю,— риса, не така вже обов’язкова у тогочасній драматургії.

Повернувшися в рідне село, ймовірно, у другій половині серпня 1906 р., Тесленко змушений ховатися від поліції та куркулів-вистежувачів. «Після трущоб та як попав у бур’яни...— писав він 23 вересня 1906 р. Б. Д. Грінчен-кові.— А це... бур’яни посохли, з дерев лист опадає, холоднішає. Цікаво, що далі буде». Рівно через місяць письменника заарештували. Як повідомляла 12 листопада 1906 р. газета «Рада», під час обшуку, коли батько письменника, людина грамотна й релігійна, вголос посмів обуритись з того, що становий без належної пошани обійшовся з Євангелієм, то «начальство образилось такою неповагою і звеліло катувати старого хворого чоловіка».

Поки йшло слідство у справі участі Тесленка у заворушенні в Лохвиці

14 грудня 1905 р., харківецькі куркулі за допомогою сфабрикованого ними «громадського» присуду домоглися судової ухвали про дворічне заслання письменника у Вологодську губернію, яке губернатор замінив висилкою до Вятської губернії, але майже весь цей термін Тесленка протримали у в’язниці під слідством. Нарешті його по етапу відправили на заслання у с. Бісерово на річці Камі. На засланні він пробув недовго й знову по етапу доставлений на суд у Лубни за обвинуваченням у нападі на справника 14 грудня 1905 р. Його виправдали за браком доказів і повернули на місце заслання. По дорозі, у московській Бутирській тюрмі, він тяжко, протягом двох місяців, хворів на тиф. А потім — знову етап на північ. Термін заслання закінчився 27 грудня 1908 р.— другого ж дня по його прибутті у Вятську губернію. На початку січня 1909 р. письменник повернувся додому.

Тюремні злигодні — голод, холод, тиф — дуже послабили його здоров’я. Він писав у автобіографічному листі до 10. Сірого: «Увесь 1909 рік хворів плевритом». Ще одна тяжка новина чекала на Архипа вдома: восени 1908 р. покінчила з життям його двоюрідна сестра Зінаїда Яківна Строй Вона закінчила церковновчительську школу в Петербурзі й очікувала посади. Через конфлікт з куратором церковнопарафіяльних шкіл повіту протоієреєм Г Гал-ковським у посаді їй було відмовлено, інші спроби знайти місце не дали результату, й вона наклала на себе руки.

Протягом 1909 р. Тесленко написав дві редакції повісті «Страчене життя». Образ головної героїні Оленки Панасенко розвивається в біографічному художньому часі: автора цікавила історія формування світогляду й характеру героїні, побудована за властивим Теслеикові типом сюжету: висхідний розвиток (героїня вчиться, осмислює прочитане, вимріює свій духовний ідеал; її життєві умови складаються в основному сприятливо), потім настає злам, катастрофа (розчарування у церковниках та земських діячах), далі - стрімкий спад у безнадію, поглиблену сваркою Оленчиного батька із своїм братом Михайлом за сажень городу. Оленчииі батьки вдалися до безчесних заходів і змусили дочку допомагати їм, чого вона собі не може простити. Діє в повісті ще один автобіографічний персонаж—двоюрідний брат Оленки вчитель Сергій, син дядька Михайла, прототипом якого є сам письменник; але в Оленчиній історії Сергій цілком пасивний.

Романтичне світовідчуття Оленки сформоване не стільки життям, Скільки літературою: від напівдитячих мрій про красиве життя картини, квіти, книги, вона під впливом серйозного читання розвивається як людина мисля ча, атеїстка, народолюбець. Письменник показує, як проста сільська дівчина виростає в людину з багатим внутрішнім світом, з глибоким відчуттям прекрасного, гарячим бажанням робити людям добро. «Я,— було пише в щоденнику,— з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськості, правди в житті, про віщо так пишуть у книгах». Абстрактний характер такого ідеалу впадає в очі, ці прекрасні мрії не витримують зіткнення зі складною, сповненою конфліктів і суперечностей дійсністю. Та Оленка, що виросла в тепличних умовах поважного навчального закладу, до якого крізь товсті стіни пробивався лише слабенький відгук життя великого міста, не стала борцем, не знайшла однодумців. Для неї існувала лише альтернатива: або підкоритися огидній буденності, поринути в її бруд, або піти з життя й цим висловити свій останній протест Перше було для такої чистої і чесної людини абсолютно неприйнятне; отже, залишалося друге.

Цей твір — прекрасний зразок Тесленкової прози з її виваженістю деталей і ситуацій, чистою мовою, переконливістю інтонацій, ліризмом пейзажів, психологізмом портретів, поданих через бачення Оленки й Сергія, з глибокою вмотивованістю вчинків персонажів. Тут кожен, навіть другорядний персонаж є яскраво індивідуальним та соціально типовим.

Тим часом відбувся новий суд над Тесленком у справі визволення політичного 5 грудня 1905 р., який засудив його на два тижні ув’язнення. Наприкінці 1909 р. Тесленка вже збирались відпровадити до в’язниці, але погодились зачекати, доки одужає тяжко хвора мати. її поховали 3 січня, а другу половину січня хворий Тесленко відсидів у лохвицькій в’язниці, що дуже погіршило його стан здоров’я. Про «порядки» в ній він невдовзі написав у нарисі «Тюрма», опублікованому анонімно в газеті «Рада» 19 березня 1910 р. Це був один із дописів, що їх розпочав надсилати письменник до київської газети «Громадська думка» після повернення з заслання.

[3] Ленін В. /. Повне зібр. творів, т 12, с. 311