Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Архип Тесленко розпочав літературну діяльність на зламі століть і цілих історичних епох, у роки соціальних катаклізмів, які зрештою привели до заміни експлуататорського суспільства соціалістичним. 900-ті роки були тим бурхливим часом, коли розхвильоване до самих глибин народне море захитало підвалини самодержавства. Суспільна атмосфера повнилася тяжкою напругою, як то буває перед близьким землетрусом. Був переддень першої російської революції.

Ця грозова епоха пробудила до боротьби прогресивну сільську молодь, сільську інтелігенцію, розкривши перед нею світлі перспективи нового життя. Архип Тесленко пройшов усі випробування, що випали на долю десятків тисяч учасників революції — так званих «аграрників», які довгими місяцями терпіли муки ув’язнення, чекаючи суду, а потім кілька років поневірялися в північній глухомані. Письменник, переживши всі ці митарства, спромігся зсередини показати трагедію учасників революції, які після її поразки стратили сили, здоров’я, молоді літа по в’язницях та засланнях, а після повернення зазнали лютого цькування з боку місцевої куркульні та поліції. Сам Тесленко позбувся переслідувань лише зі смертю.

Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня (18 лютого) 1882 р. в с. Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині. Батько, Юхим Якович, служив помічником сільського писаря; мати, Явдоха Сидорівна Строй, наймитувала. Родина жила злиденно. З десятьох дітей дійшли зросту лише двоє — Архип та його молодший брат Ярема.

Малого Архипа, хлопчика хворобливого й вразливого, не вабили галасливі дитячі розваги. У нього рано розвинулася спостережливість, нахил до осмислення і зіставлення всього баченого й чутого, нестримний потяг до читання та нових знань. Поетична жилка в ньому відгукувалася на почуті від матері казки та пісні. Добре закінчивши 1894 р. однокласну церковнопарафіяльну школу, Архип одразу ж вступає до двокласної. Однак вроджена допитливість і почуття справедливості не миряться з шкільною наукою, що грунтувалася на засадах казенного патріотизму й церковно-книжної догматики, зневаги до рідної мови та культури. А саме до глибокого вивчення надбань рідної літератури спрямувало думки хлопця випадкове знайомство з Шевченковим «Кобзарем». Поетові слова «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» на все життя запали в пам’ять, і згодом він напише їх на власному примірнику гоголівської «Сорочинской ярмарки».

Інтерес до української та російської художньої літератури й фольклору сприяв першим літературним спробам — спочатку це були віршики російською мовою, оповіданнячка «на зразок тих, що учив: «Написав раз був статейку про гай: як там пташки, ягідки?..» Та перші творчі кроки не тільки не заохочувалися шовіністично настроєним учителем (його Тесленко пізніше зобразить в оповіданні «Що б з мене було?»), а й нещадно притлумлювалися. Не дістала заохочення і його допитливість, а відверто висловлені сумніви щодо правдивості того тлумачення явищ природи, а далі й взаємин багатих і злидарів, які пропонувала релігія, спричинилися до виключення його з школи, де він устиг провчитися лише два роки.

Молодий Тесленко вирішив самотужки підготуватися до екзамену на народного вчителя. Але на заваді стали злидні: довелося йти наймитувати, щоб хоч якось запомогти батькам. Тяжка фізична праця виявилася не під силу юнакові, та й духовний голод усе відчутніше давався взнаки. Десь наприкінці 1897 — на початку 1898 р. йому пощастило влаштуватися писарчуком у волосне управління в містечку Лохвиці, за п’ять верстов від його рідного села. Та дуже скоро, побачивши, як безсоромно визискував та обдурював односельців писар, Тесленко залишив роботу і в серпні 1898 р. влаштувався писарчуком до міської нотаріальної контори Ф. І. Кисловського.

Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу, а й працювати в домашньому господарстві нотаря, бути на побігеньках у його дружини. Надсильна праця, нестерпні побутові умови згубно впливали на його здоров’я, і без того неміцне. Усе ж служба давала майбутньому письменникові знання життя, розуміння найрізноманітніших засобів класового визиску, відображеного у справах, що йшли через руки писарчука.

У ці роки чимало працював він і над самоосвітою; у міській громадській бібліотеці, а згодом — у новоствореній бібліотеці Народного дому він регулярно брав твори класиків української та російської літератури.

Знайомий Тесленка Г. І. Дробиш згадував, що, працюючи у волосному управлінні, Архип частенько бував на гуляннях молоді у лохвицькому гайку; примостившись збоку, він дотепними віршами коментував пригоди молоді (ІЛ, ф. 6, № 99). А одна літня односельчанка Архипа тривалий час декламувала напівфольклорну «Поему про Микиту», яку вона приписувала Тес-ленкові (ІЛ, ф. 6, № 98).

На початку перебування в конторі нотаря Кисловського Архип подарував його служниці гарно оформлений аркуш з чотирма власними віршами російською мовою — «На родине», «Елка», «С праздником», «С душой, полною смиренья», переписаними спеціально для подарунка. Ці досить незграбні перші віршики сповнені напівдитячих переживань. Вони рясніють церковно-книжною фразеологією, зовсім не властивою пізнішим творам Тесленка.

У серпні 1901 р. Тесленко покинув службу в нотаря і поступив на курси телеграфістів на станції Долинській Південно-Миколаївської залізниці; але через слабкий зір невдовзі — через чотири місяці — був відчислений, як писав він в автобіографічному листі до редактора газети «Село» Ю. Сірого

Збереглися також юнацькі вірші Тесленка російською мовою, датовані 1902 р. Вони значно різняться від дитячих віршів — насамперед пафосом звинувачення суспільства «убийства и лжи», де гинуть чесні бійці, пафосом нестримного пориву до світла, до розумного й щасливого життя. Герой цих поезій уже не апелює до бога, а знаходить душевне заспокоєння у красі природи («Однажды ко мне в крошечную хату», «Летом», «К природе»). Є між цими віршами й реалістичний портрет нещасного старця («Нищий»), і дещо романтично-гіперболізований, але цілком реалістичний у деталях опис власного житла, такого холодного й задимленого в зимову негоду. В цих віршах вперше з’являються роздуми над смислом життя, виникає мотив самогубства — через нестерпні умови й безцільність існування («Фантазия»).

Великі суспільні зрушення дали новий стимул розвиткові театру, заснованого й блискуче розвиненого такими корифеями, як М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, І. Франко та ін. Відміна заборони українських вистав та обмежень репертуару сприяла появі плеяди молодих письменників-драматургів — Лесі Українки, С. Васильченка, В. Самійленка, Г. Хоткевича. Особливо поширилися аматорські гуртки. Ще працюючи в нотаріальній конторі, Тесленко захоплюється театром, відвідує вистави аматорського гуртка при Народному домі в Лохвиці. Зрештою починає пробувати себе в драматургії. 1902 р. він пише комедію, з якої збереглося лише закінчення, де зображено гуляння сільської молоді в ніч на Івана Купала. Комедійні ситуації часом поступаються місцем епізодам з рідної історії — спогадам про звитяги запорожців, про славне історичне минуле України, яким варто пишатися і яке не слід забувати. Прикметний цей уривок також і тим, що у нього вмонтовано кілька віршів Тесленка українською мовою — щоправда, помітно кострубатих, але сповнених непідробленої щирості.

Десь у 1902—1903 рр. була написана драма «Горобина ніч». Твір не зберігся, і відомо про нього лише із спогадів товариша Тесленка по аматорському гуртку при лохвицькому Народному,домі Г. І. Дробиша. Він згадує, що Тесленко читав цю п’єсу артистам-аматорам, і вона сподобалась, але меценатам гуртка — земським діячам Русиновим, очевидно, видалася неприйнятною і її нібито надіслали до Києва; на цьому її сліди втрачено (ІЛ, ф. 6, № 99).'

Навесні 1903 р. Тесленко пише драму «Не стоїть жить», у якій сконцентровано чимало проблем, що хвилювали молодого автора,— про смисл життя, коріння людської несправедливості, ідеали в кохан.ні, непримиренність бідності й багатства, ницість міщанства тощо. Тут уже бачимо основні мотиви його майбутньої прози, деякі типи його майбутніх героїв, та все це потопає у задовгих пишномовних монологах, зайвих сценах, другорядних деталях. У п’єсі багато штучних, інколи суто натуралістичних, слабко вмотивованих ситуацій, непропорційно розтягнутих сцен; є й зайві персонажі (Яв-тух, звощик), раз у раз надмірно гальмується дія тощо. Позитивні герої, в чиї уста автор прагнув укласти власні роздуми про недосконалість життя, вийшли блідо ходульними, велемовними, з кволими характерами; дію рухає передусім писар — найжиттєвіший персонаж у п’єсі, уособлення зла, причому не стільки соціального, скільки трактованого суто етично як моральне зло: духовна ницість, зажерливість, жорстокість, егоїзм виражені з одверті-стю, яка межує з гротеском.

Підхід до основного конфлікту з позицій характерологічних, а не соціальних, призводить до трагічної розв’язки: Василь і Галя, самотні в боротьбі з зажерливим писарем і сільським куркульством, кінчають життя самогубством. Тесленко ще не бачив шляхів боротьби з засиллям сільських гї’явок, а біднота була темною, порізненою й безсилою.

На цю ваду вказав авторові М. Л. Кропивницький, якому Тесленко передав на ознайомлення рукопис твору. З відомим драматургом познайомив Тесленка М. М. Дьяков, керівник аматорського гуртка при лохвицькому Народному домі, під час гастролей у Лохвиці трупи Ф. П. Волика у 1903 р. 9 вересня 1903 р. М. Кропивницький написав Тесленкові листа з докладним розглядом твору; лист містив чимало критичних зауважень, але закінчувався оптимістично: «Над такою творою, як драма, треба працювати довго, треба її передумати не один раз і переробити... Кажу Вам одне, що у Вас є іскра божа» ^1.

Влітку 1903 р. Тесленко організував аматорський театр у рідному селі. Перша вистава, в підготовці якої брав участь М. Дьяков, відбулася 17 серпня 1903 р.: ставилася драма М. Кропивницького «Невольник», де Тесленко зіграв сліпого Степана. Спектакль мав успіх, і відтоді Тесленко поринув у театральні справи: проводив репетиції, дбав про костюми й декорації тощо.

У ці ж роки Тесленко пише прозові твори російською мовою: збереглися два його нариси — «Ночь на Ивана Купала в с. Харьковцах» та «На досветках» (1902). Обидва написані під впливом гоголівських «Вечеров на хуторе близ

Диканьки». Насмішкувато-любовно змальовує письменник у першому з них ігри в ніч на Івана Капала, пошуки чарівного цвіту папороті й комічні пригоди героїв нарису, Стиль викладу — пишномовний, багатий на риторичні вигуки й звертання; комізм породжується і контрастом високої лексики з мікромас-штабом подій У другому нарисі тональність викладу інша — лірико-пате-тична.Це теж наслідування Гоголягале цього разу — ліричного струменя його авторських роздумів.

Інші подібні спроби Тесленка невідомі; його творча стежина пролягла в царину строгого реалізму, а романтичні нотки цілковито перенесено до характеристики внутрішнього світу його позитивних героїв, чия життєва драма здебільшого й породжувалася конфліктом між їх гуманістичними прагненнями й жорстокістю «господарів життя» — сільської буржуазії, адміністрації, земців, церковників тощо.

Десь на початку 1904 р. Тесленко розпочав працю над своїми першими оповіданнями — і в цьому жанрі утвердив себе як письменник, як майстер. Вибір жанру оповідання не випадковий Короткої і мобільної прозової форми потребував новий, прискорений темп життя; набирав обертів маховик капіталістичного розвитку країни, зростали соціальне розшарування і загострення класової боротьби як у місті, так і на селі; а це означало засилля куркульства та обезземелення і збідніння основної маси селянства. Історичний час ущільнився той самий часовий відтинок вміщував набагато більше подій, аніж це було ще недавно; зростала грозова напруга близької революції.

Суспільство потребувало такого літературного жанру, який би негайно реагував на бурхливі події, встигав за прискореним темпом часу ,ьОповідання та новела й були саме тією прозовою формою, що давала змогу через змалювання часткових, буденних подій виявити глибокі внутрішні зрушення в житті народулЖанр новелістики бурхливо розвинувся у вітчизняній літературі — і російській (А Чехов, М Горький, В. Короленко, Л Андреев, А. Купрін, 'І Бунін, інші «знаньевцы»), і в українській, де на сцену виступила так звана «молода генерація» (І Франко), молоде покоління художників слова, які працювали в жанрах малої прози. Старші попередники й молоді сучасники Тесленка М Коцюбинський, О Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Маргович, Л* Яновська, X. Алчевська, А. Кримський, М» Чер-нявський, С Черкасенко прагнули висвітлити психологію людей з різних верств суспільства, розкрити драматизм сучасної їм дійсності й дати їй оцінку з демократичних позицій,. Новіша література, писав І. Франко, «побачила одну зі своїх головних задач у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому — сказати б .—.як факти громадського життя відбиваються в душі й свідомості одиниці, і навпаки, як у душі тої одиниці зароджуються й виростають нові події соціальної категорії».2 Для цього письменникам довелося відмовитися від. традиційної фіксації зовнішніх обставин дії, зовнішнього опису поведінки людей, яка виражала їх внутрішнє життя, їх переживання, а передавати їх почуття зсереди-ни’—найчастіше з позиції «всезнаючого» автора розповідача В такий спосіб дистанція між автором і героєм різко зменшилася, змаліло й протиставлення літературного автора «некультурному» героєві; автор став описувати світ з точки зору свого героя, через його бачення і сприймання.

Такими «людськими документами» (І. Франко) були твори А. Тесленка Вони відображали долю цілої соціальної верстви — найбідніших безземельних селян, які мусили йти в найми. Письменникові, як і всій молодій прозі, властиве щире співчуття і вболівання над людськими трагедіями, породженими антинародним суспільним ладом. А. Тесленко показує, як похмуре оточення всіляко пригнічувало бідну людину, призводило до трагедій молодих душ, що прагнули служити своїм братам по класу, поривалися до світла й краси. Всупереч ліберально-буржуазному поглядові на народ як на темну, нещасну, безпорадну масу, яку треба жаліти й учити як жить, всупереч обмеженню викривального пафосу літератури лише висвітленням дрібних конфліктів між сільськими урядовцями й селянами, Тесленко наголошував на існуванні прірви між трудящими та їх визискувачами — «тими ж блощицями» на тілі народу. Він розумів обмеженість суто просвітницької діяльності й малював зародження і визрівання протесту в душах селян, колись таких терплячих, покірних. Для письменника навіть самогубство його героїв — акт не лише відчаю, а й публічного протесту.

У перших оповіданнях А. Тесленко показав село таким, яким воно було напередодні 1905 р.: з повновладдям великих панів-землевласників та куркулів і з масою безземельних чи малоземельних зубожілих селян, які змушені були або наймитувати, або йти на заробітки у південні райони Полтавська губернія належала до тих областей царської Росії, які чи не найбільше страждали від безземелля. Доведені до відчаю люди мстилися визискувачам, пускали «червоного півня» — раз у раз палали поміщицькі маєтки. У 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селяни протягом п’яти днів спалили 54 поміщицькі економії; і хоча це повстання було жорстоко придушене, зненависть залишалася.

Перші оповідання, переписані до одного зошита навесні 1905 р., склали збірочку, яка містила п’ять творів: «Хуторяночь&а», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько». Всі вони об’єднані образом оповідача «дядька Степана». У чотирьох з них йшлося про поневіряння селян-наймитів, чия доля добре була відома Тесленкові з власного досвіду. Це— наївна героїня «Хуторяночки» Маринка, яка так і не заробила собі на посаг у наймах, це молодий парубок Павло Грищенко, який зріс у наймах і, не знісши панського знущання, рветься геть з села на заробітки («За пашпортом»), це сільська дівчина Маруся з оповідання «У городі», яку замість близького заміжжя віддали до міста за наймичку до м’ясника, це скалічений ѵ наймах вівчар дядько Степан («Дід Омелько»). І лише оповідання «Мати» присвячене морально-етичній тематиці: його героїня, роботяща сільська жінка, оповідає про трагедію свого сина, якого вона не спромоглася виховати чесним трудівником, і він гине поміж злодіями та грабіжниками.

Герої оповідань шукають виходу із власних життєвих драм на різних шляхах: Маринка—у заміжжі, яке так і не відбулося, і це призвело її до самогубства; Павло — у втечі, що не здійснилася через панську сваволю;

Маруся — у розпусті; дядько Степан звертае погляд до патріархальної старовини, коли заможні були начебто добрішими до бідних. Письменник тоді ще не міг вказати вірного шляху своїм героям, серед яких ми бачимо й тих, хто у близькій революції буде боротись, і тих, хто плакатиме й молитиметься, і тих, хто душитиме революцію,— панство й куркульню. Введення образу оповідача в ранніх оповіданнях було певною даниною класичній оповідній традиції Марка Вовчка, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Однак цей образ уже вийшов за межі тієї традиції: оповідач дядько Степан у перших оповіданнях не окреслений ані соціально, ані психологічно: і за способом мислення, і за способом вислову він зливається з самим автором, відбиваючи його ідейну позицію. Це — своєрідна маска автора. І лише в оповіданні «Дід Омелько» вимальовується психологічно вмотивований образ вічного наймита, який став калікою через надсильну працю на куркуля і змушений піти у вівчарі, а це означало — попасти у невилазні злидні. Все ж він зберіг доброту й почуття соціальної справедливості у поєднанні з життєвою безпорадністю й нездатністю до активного протесту.

Розвиток дії рухають різного роду конфлікти — а точніше, соціальний конфлікт, який виявляється на різних рівнях і обширах буття героїв — як конфлікт між гнобителем і пригнобленим, багатим і бідним, між бажаним і дійсним, між прагненням до людського, світлого й радісного життя і невблаганністю похмурих обставин. Причому розвиток конфлікту йде таким чином: спочатку читач разом з героєм радіє його сподіванням на майбутнє — надіям на заміжжя і перипетіям збирання посагу («Хуторяночка») чи уявним перевагам наймитування в Таврії («За пашпортом»), та уже на цьому начебто висхідному відтинку дії автор подає дрібні натяки й деталі, які вказують на нездійсненність цих надій. Читача витвережує співчутливий та сумний погляд оповідача на все, що відбувається з героєм. І справді, на арену неодмінно виступає соціальна несправедливість, уособлена чи то паном — визискувачем і розпусником, який через суд відбирає у нещасної хуторяночки все її гірко зароблене майно, а з ним і надію на власну родину; чи волосним старшиною, який, попереджений паном, відмовляє наймитові Павлові у паспорті («За пашпортом»),— словом, так небагато треба, щоб сталася катастрофа, а з нею драматичний чи й трагічний фінал — йде з життя хуторяночка, у безвиході опиняється Павло. У незначних, на перший погляд, буденних життєвих фактах Тесленко вміє розкрити їх трагічний зміст, послідовно виявити загострення класового антагонізму на селі, поглянути на життя народу його власними очима. Перші оповідання не були якісно рівноцінними: поряд

із добірним точним викладом бачимо й багатослів’я, прагнення багатократно з’ясувати читачеві усе до найменших дрібниць, натуралістичні деталі (особливо «грішить» цим оповідання «Мати»). Однак більшість творів становлять прекрасні зразки тесленківської прози.

[1] Кропивницький М. Л. Твори. У 6-ти т. К., 1960, т. 6, с. 497

[2] Франко /. Я. Зібр. творів %У 50-ти т К., 1981, т 34, с 363.