Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчина показала рукою на другий бік шляху. Там, далеченько, видно було якусь озію цеглову, клуні, ожереди...

— Так приїжджа прикажчик, наймає у тютюн мене, дає тридцять п’ять до пущення до пилипівчаного. Я аж зраділа ціні такій... «Год служила,— думаю,— та рублем тільки й більше, а це ж...» Согласилась. «Оце ж,—думаю,— получу — коровку куплю, овечку... отоді!., побачать!..» А ту десяточку з скрині, та мати просять: «Дай же хоч п’ятеричку... он і братик голий, і се й те...» А я: «Е, ні вже...» Та повернулась, та кожушанку справила другу... Так уже ж кожушанка хоч!., там така! — Дівчина аж повеселішала.— Там така... сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена... Та до кожушанки та й спідницю ще... Ну, й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими...— Осміхнулась та аж язичок показала.

— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то що. А пан,— звісно, пузатий та в’язи товсті — прийде, та тут: «скорій, скорій», а там: щип-щип мене або: ляп-ляп долонею. А мені так гарно ото — як же? пан, та шуткує. Як ось він до того, що... «Поступай за горничну до мене, там ти так і так... як баришня будеш». «Господи,— думаю,— як же це воно: в кохті буду, в спідниці в довгій, чисте лице в мене буде... Невже це й я, як баришня, буду? Господи! як же воно, як баришнею буть? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!» Та так мені — так би й поцілувала пана... який же він добрий, думаю... Поступила на... на благовіщення ...— сказала та й удавилась, а в очіх так і заблищали сльози, а далі:

— Поступила... аж воно... не те. Як не видно нікого, то він: «Я тобі й того куплю, й на те наберу», та й, та й... Господи, аж здумать соромно... А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: «Цур йому, одійди од його».

Так я й... подякувала йому. Він нічого, тільки: «Пам’ятай же!» — каже... Коли якраз! Через тиждень, чи що, чоловік бомажку приносить: «На суд,— каже,— на післязавтрього в волость». «Що це, об чім це?» — млієм з матір’ю. Діждала й післязавтрього того, пішла... та так мені страшно там, усе таке страшне... Мене й питають: «Ти покинула в пана?» Я — що тут? — «покинула»,— кажу та трушусь уся, трушусь... Як ось і читають мені: заплати ж, мов, 25 рублів... Селезньо-ву... за те...— та й скривилась.

— Кричали ж ми, кричали з матір’ю — нічого... оддавать треба, знов... у найми.

— Еге, пора рушать...— позіхнув хтось.

Почали влаштовуваться.

— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило, так остило служить...— Помовчала, та й знов:

— Ну що остило ж...— Потім так стиха:

— Поки... не наймалась, то...— та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі:

— Якби... то й Парася б оддала... панові.

їй ніхто нічого. Вона тоді:

— У мене й кожушанка є... гарна... Сивеньким покрита... та аж дві.

Василь осміхнувся. Потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив.

А в неї сльози блищать...

Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне:

— Як без худоби, то й... марній так... Боже мій!.. Де ж мені... взять її?

V 'к

Так як через тиждень ми вп’ять прибули до хутірця до цього — з Києва йшли. Посідали вп’ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві:

— Ходім до хати, ще, мов, відерця попросимо.— Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж... бабуся сама, лежить, стогне на полу.

— Дайте відерця.

А бабуся:

— Піди найди, Ми колко.

Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті в якомусь.

Я й кажу:

— А де ж це... помічниця ваша?

Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі:

— А ви хіба знали її?

— Еге.