Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Парубок схитнув головою.

— Ех,— каже,— як я хотів дома побуть... на вечорниці’ походить!.. Що ось уже призов перейшов!.. Приходжу. Півдня якраз. Слухаю: гомін у хаті. Пристояв у сінях. Мачуха на батька: «Хоч би чи олійки, чи рибки купив, а то ж, господи, який той борщ! Чим ти годуватимеш дітей тих? Що ти за батько такий?..» А батько: «Та хай твоєму чорт батькові з дітьми з твоїми! За віщо .я куплю?» Увіходжу. Батько сердиті-сер-диті... стоять, часник чистять. Над борщем мачуха сидить, сльози втира й дитину запиха ріпкою. Коло неї ще сидять четверо, по мисці ложками ганяють.

Тут саме підійшов до нас чоловік якийсь у брилі, поспитав старшини і теж сів коло нас. Парубок притих.

— Ну, та що? — питаю.

— Та що ж... Увійшов, а батько живо: «Ага, мо\ грошей несеш?., давай!» Мовчу я, що тут казать, думаю, а далі: «Ось які, тату, гроші...» Та й почав їм усе, як було. Мачуха слухала, слухала, потім: «Лихо, та й годі, це вже робить не схотів, годить не схотів... це вже й його годуй». А батько: «Так що ж оце буде? Ступай, сякий-такий сину, проси... роби... годи людім!.. Жить треба... жи-и-ть якось треба!» — Та за качалку, та за мною!.. Подавсь я. Сів у бур’яні, та й... сам не свій... «Отак, пожалівсь,— думаю.— «Проси ступай»... За віщо я проситиму? Значить, отак зневажають тебе, отак глумляться з тебе, а ти ще й проси!.. Ні,— думаю,— не буде цього... Н-не буде! В Чорноморію завтра... непремін-но!» Сиджу, поглядаю на сонце: коли б скоріше!.. Коли, стій! Як ще й у Чорноморію? У мене ж ні копійки. Оце так!.. Та вже й смеркло. Місяць зійшов, на вечорницях співи, регіт, а я... Пішов у хлівець, ліг — перекидаюсь: що робить... де взять? — Позичить... Так у кого ж? хто повірить голякові?!. Треба каптанок закладать... Увікравсь уранці в хижу, зняв з жердки — сім рублів стоїть — достав п’ятеричку... Та це аж сюди... Коли б старшина — та пашпорт узять.

— Хай бо’ помага! — обізвавсь дядько.

— Спасибі!.. Так ото так воно тут... А це ще й туди заберись, та ще против зими, та ще як роботи не буде... Ех, життя, щоб його...— Та й знов махнув рукою й похнюпивсь.

А чоловік йому:

— Не бійсь, хлопче, оце то й іти против зими, щоб ти знав. На зиму всяке додому, а там же... якби ти знав, скільки скоту того, овець... Куди твоє діло... Оце то й іти!..

Парубок підняв голову та так дивиться на його.

А він:

— Куди твоє діло... чи воно старшина ще не скоро?.. Закурить би...— вийняв люльку з кишені, кресало.— А там робить, а там... куди твоє діло... Оце то й іти... против зими... скоту того, овець!.. Не бійсь, чуєш!.. Я вже водив старців там, знаю... Я знаю, чуєш... Куди твоє діло!.. Та там бува, що попадається добре, так і зна його...

Закурив і почав:

— Як був я ще парубком та зимував раз там же таки. Ну, вже ж і на людей на добрих налучив!.. Сім’я невеличка: дід, баба та дочка Маруся, та десятин двадцять землі в їх. Ну, вже ж що добре й було, так і зна його... Попоробив трохи,— оддихнув... А харч?., у нас і на Великдень ² такої нема: мнясо тобі, молоко тобі, прямо як кабанові!

Парубок слуха вже, слуха.

— Завів тоді й я ряшку,— куди твоє діло... прямо як решето!.. А шия... хоч обіддя гни, отака-о!..— Дядько показує, яка була шия, яка ряшка, а парубок аж осміхнувсь:

— Так там, так там,— каже,— і молоко й мнясо дають?

— Куди твоє діло, парень... По саму зав’язку!

— Що ви думаєте! — дивується парубок.— А тут галушки,— і в пельку не вб’єш.

— Отож бач, а там... е, там,— куди твоє діло... там живо ряшку наб’єш.

— Та коли б... коли б дав бог! — осміхається парубок.— А то тут... підтягло мене, і дівчата гидують: халєра, кажуть.

— От бач, а там,— куди твоє діло... Якби ти знав, що ще мені з дочкою було з хазяйською!.. Отож побув я в їх,— зробився таким парнягою... Вона й помітила — зачіпать почала: оце як іде поз мене, та усе, мов ненарошне, та й зачепить, рукою абощо, та й зачепить... Та так тими очима й поведе, та ще й осміхнеться...

Парубок почервонів-почервонів, та аж рот роззявив та слуха.

— Та ще й осміхнеться... А я... не посмію ніяк. «Ти он хазяйська дочка,— думаю,— та сяк, та так, а я що таке?..» А то перевертаєм сіно раз, та випало так, що з нею вдвох тільки. Ось оддихать посідали. Вона взяла квіточку та хвось мене, а я одваживсь та й її. Вона тоді до мене так близенько... та й дивиться в вічі мені, та й дивиться, а далі: «Я... люб-лю... тебе».

Тут парубок аж губу лизнув. А дядько:

— Ну й нічого. Не знаю, що вже було між ними, тільки після того вже старий давай натякувать мені: «Легко дихать тобі,— каже,— уже не зажаліємось на тебе: ти й правдивий, ти й роботящий, ти й хазяйливий... Якби нам бог приймака такого послав до Марушки...»

Далі дядько тільки головою схитнув. А парубок так радісно:

— Так там... так там... і... із наймитів — ось хоч би й я — приймають...

— Ого, чому не так? — каже дядько.

А я до дядька: