Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну так... нема ж...— та й захлипала:— Заміж, заміж оддала.

— Та як, та що? — питаемо.

А вона:

— Та так: приїхали: «Гроші давай панові!» — «Нема». Так вони одежу... писать давай... А вона ж, бідненька: «Рятуйте, рятуйте... о придане ж моє, придане!., о кожушанка сивенька!., спідничка голубенька!» Билась-билась, та аж... у рудці опин...нилась.

Баба припала лицем до подушки та як заголосить:

— О моя ж дитино-о, та моя й дочечко-о... та коли ж і сподіваться тебе... та з яким же ти зятем і прийдеш до мене?

Ми вийшли. Хлопчик указав могилу. Пішли ми... дивимось... Квітки кругом, вишеньки... сонечко сяє,.птички щебечуть, соловейко... А дівчина... не позирає вже спідлоба.

Спокійного сну вам, карі оченята!..

ЗА ПАШПОРТОМ

У спасівку ¹ раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно: сонячно, тепло... У волості й вікна були по-одчиняні, аж двоє. В одно писар оселедець укутував, у друге — сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться.

— Здрастуй! — кажу.— Не знаєш, тут старшина?

Він мов аж жахнувсь, підвів голову, подививсь-подививсь та й знов похнюпивсь. Смутний такий... та худий, та загорів, ніс полупився... та ще й зодягнений... чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий — виношений такий,— коліна поналатувані, чоботи стоптані... аж жалко дивиться на його. А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий.

— Старшина тут? — знов питаю його. Він уп’ять глянув на мене.

— Що? — каже, а далі: — Нема.

— Значить, підождать,— кажу,— треба,— та й сів коло його. Мовчимо. Як ось він плюнув і сам собі:

— Іди хто його зна куди й що!

— Та куди «йди»? — питаю.

— Та на той край... Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ех, життя! — та й рукою махнув.

— Чого? — кажу.

А писар у вікно:

— Робить, видно, не хоче.

Утерсь після оселедця й вікно зачинив. Парубок аж очима заморгав, ніби плакать хотів. Потім зробив так, мов ковтнув що, осміхнувсь і каже:

— «Робить не хоче»,— от пече... Що я з самого малечку роблю. Мати як померли, та батько як узяли жінку другу, так я... по наймах усе.

— Так ти вже взнав,— підзадьорую його.

— Куди твоє діло,— каже.— Було й вола налигать не достану, а ще й по ріллі спотикаюсь,— оремо... Та ще босий, та ноги поб’ю, поколю було, та порепаються... Та приїдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать... А в тебе й се й те болить, та не хвались, що й болить, та чи сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени. Та й виразки зав’язать не вспієш... Було!.. А й тепер... бач, що...

Парубок показав долоні. Вони були такі порепані та в пу-хирях-таки. Осміхнувся, та й знов:

— Бач, що... от і «робить не хоче». Що й оце я як робив у пана, так...

— У якого пана?

— Та он що за Буланою Рудкою... що до пані пристав... Він з міщан, кажуть... Та оце я був у його. Ну, вже й пан або й пані... гірше собак. Терпів-терпів, а це вже й з терпіння вийшов. Де ж пак...— парубок присунувсь до мене ближче,— де ж пак: оце ж молотять у його, та машиною... Та як попо-мотаєшся день, та так втомишся, так уморишся, що впав би на колючки, то й на колючках би заснув... І от, повечеряли позавчора, мощусь спать... Коли прикажчик: «Е, ні,— каже,— жени воли пасти...» Ну, я ж прямо як варений... жену... Очі сплющаються, голови не здержу, ноги як не свої... Сів на горбику та незчувсь, як і задрімав. Прокинувсь... Сюди, туди,— аж воли мої в гречці, трохи не з півгонів так і попсували. «І, лихо!.. Що ж це буде?» — млію душею. Коли так як у снідання в добре йде прикажчик до молотилки. «Ходім до барина!» — каже. Пішли. Він з нею у садку походжає. «Ти нащо,— каже,— подлець, гречуху збив?»—«А як я вморився,— кажу,— й світа не видно... спать хотілось».— «А, господин який, спать хотілось!.. А деньги я тобі нащо плачу, нащо плачу?!»— Та як виважить долоню, та як морсне по виду мене. А вона: «І, мерзавець... Він уже й без того противной мені: скида снопи раз, а я проходжу, а он і за хуражку не узялся». Та й губи залишала. Пан до прикажчика: «Молодець, Савастян, що доніс,— на штани наберемо... Запиши ж за місяць з його, за місяць одвернем». Пішов я... Тут роблю, а там важко так мені, злість така бере мене... «Як же,— думаю,— що я таке? — віл! Он він по пиці мене, грішми попріка мене... або... за хуражку берись, хоч і світу не видно тобі...

Хай вам лихо,— думаю,—хіба тільки й світа, що в вас?» Кинув вила, за чумарчину,— хода. Іду поз пана: «Дайте ж,— кажу,— хоч за півмісяця, коли за місяць одвертаєте...» А я за півтора не получав од його. «Нікаких півмісяцей»,— каже. «Ну, так бог з вами ж,— кажу,— буду аж у Чорноморії».— «Харашо, харашо»,— каже. Я й пішов. «Оце ж,— думаю,— пожаліюсь батькові та пораджусь: чи таки й справді — у Чорноморію, чи, мо\ поки що дома побуду, попарубкую на волі».