Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та й як ваші прийми?

Дядько почухав під брилем.

— Ех,— каже,— скушено мене... скушено, бодай їх чорт батькові. Повіз пшеницю у город, та дала морока земляків побачить. Ну., звісно, у погріб... Ну, звісно... поналигувались, як... бодай їх чорт батька налигувавсь! Без копійки вернувсь. Не вшанувавсь, знаєш.

— Ну, мене не скусять! — аж крикнув парубок, почервонів, та аж з місця схопивсь.— Мене не скусять! Я якомога... коли б дав бог... буду шануваться! — І знов сів.

Далі дядько розказував, як старі не злюбили його, як роз-щитували, та як дочка плакала за ним. А парубок уже й не слухав нічого. В йому, видно, або надія ворушилась, абощо, бо й не всидить ніяк: то так сяде, то так, ногу то простягне, то на коліно поставить, то сюди, то туди гляне, і оце мовчить, мовчить, та так ні з якої речі:

— Я буду шануваться... коли б дав бог!.. І... ну, як же воно, як ото чоловік — хазяїн?., земля в його... як воно?.. Та й батько ж зрадіють тоді!

Або погладить усики, скине картуз, погладить чуб і те ж...

— Як же воно, як люб... як любляться ото... хм, хм... — осміхнеться та аж слинку ковтне.

Як ось приїжджа старшина. Не вспів ще й з воза встать, як він до його, картуз з голови та так весело:

— Здрастуйте!

— Здоров,— каже той,— чого тобі?

— Пашпорта, господин старшина... Піду... далеко... аж на той край,— показав рукою, та й засміявсь.

Старшина насупив брови:

— Обожди,— каже,— ти... твоя як фамилія?

— Павло Грищенко.

— Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявленіе дав не видавать такового. Ти самовольно пішов од його... Свиня... роби ступай!

Парубок уже ні слова, ні півслова. Стоїть, як скам’янів, та побілів-побілів. І вже не скоро, дивлюсь, поклигав кудись як неживий.

У ГОРОДІ

Після великодня торік була якась неділя. Я пообідав і пішов у садок. Чого й пішов?.. Просто так, подивитися, як дерево цвіте.

Ну й цвіло ж! Вишні там у нас, чи повірите, як молоком пообливані були: сонце світить, а вони вже білі-білі стоять. Бджоли поживились тоді: ще, як на те, тихо було, так вони одно в’ються, одно гудуть. Гарно так було, та пах такий був. Ще соловейко як піде «тьох-тьох-тьох» — аж дух радіє.

Стою... Як ось... «трісь!» щось так збоку. Що воно, думаю. Прихиливсь та й дивлюсь. Коли воно — Петро, парубійка Омельків, лізе-лізе у садок у Симонів. І такий празниковий: новий картуз на йому, ще й набакир, нова чумарка розхристана, і жилетку синю видно. Переліз і чалиться... Куди ж це він? Аж... я й не туди-то... Маруся під калиною! І така: в квітках, у намисті, у керсеті в новому, у сорочці у вишиваній... А сама... так і жевріє, бровенята так і чорніють — ну, як квіточка ж, ще в косі й стьожка червоніє. Сидить і перебира якісь квіточки голубенькі. Петро причаливсь та так злегенька:

— Тю!

Вона й жахнулась, підвела головку, як ясочка, та й засміялась:

— Іч який,— каже,— ось я тобі...— та й ударила його квіточками по чумарці. А він пальцем на неї.

— Ну-ну-ну,— каже,— чого на вулицю не йдеш?

А вона йому: — Хай ще збираються,— та сіп за полу його. Він так і впав коло неї, вхопив її за шию рукою, а вона його квіточками так злегенька по лиці, по лиці, далі й схилилась на його...

Як уже вони милувались там, що шепотіли — не знаю... Бачив тільки, що вона часом за груди бралась, на соловейка позирала та до його тулилась. Він до неї... Я й думаю: от щасливі люде. Як ось... Що ж «ось»? На мою думку, і хай би ото вони так раювали. Так... Слухаю:

— Марусю, Марусю! — гукає Симін од хати.— Іди лиш,— каже*— сюди.

Обоє так і посхоплювались. Петро й каже:

— Мо’, старости... тепер вони вештаються.