Наближення весни пізнають по веселому щебету пташок, по перших паростках квітів.
На Давандао давно вже не було ні птахів, ні квітів. Пташині ключі обминали острів, де були зруйновані гнізда, де скелі пашіли жаром і димом вибухівки, а в повітрі раз у раз гриміли свинцеві бурі.
Для квітів також не залишалося місця. Куди не глянь, скрізь рудими купами лежала скопана земля, гадюками звивалися траншеї.
Солдат, котрий стояв біля звернених до моря амбразур, не помічав весни і не думав про неї. Поставивши на землю приклад, він зовсім не по-військовому поклав підборіддя на дуло карабіна і дивився на хвилі протоки, немов намагаючись поглядом виміряти відстань від острова до близького і в той же час такого далекого материка. Вітер із моря гойдав рідку жовту торішню траву.
Солдатові було про що подумати: там залишалися близькі, від яких багато років не було звісток. На материку люди, котрим у житті поталанило більше, ніж втомленому вартовому, жили іншим, мирним життям.
Якою злою силою занесло тебе сюди, солдате! Яким важким хмелем була сповнена твоя голова, коли влітку сорок дев'ятого ти, грудьми й плечима розштовхуючи натовп, пробирався до трапа останнього корабля, що відходив з гавані Фейюньган!
Ти опам'ятався тільки вночі, коли судно тихо, без вогнів входило в порт острова.
Хтось пошепки перераховував імена солдатів твоєї роти, які залишилися на березі. Цих імен було майже стільки, скільки солдатів у списку роти. Де вони зараз, ці люди?
«Добре їм чи погано? — думає вартовий. — Напевне, все-таки не гірше, ніж мені… Коли б я прибіг у гавань на десять хвилин пізніше, я не потрапив би на пароплав. Яке величезне значення можуть мати в житті людини якихось десять хвилин!»
За горбом група жінок і підлітків копає рів.
Тонконогий, з крихітними вусиками над верхньою губою, на американський кшталт, лейтенант неголосно, зле покрикує. Ось він підійшов до літньої жінки:
— Хто за тебе працюватиме, стара руїно?! Невже тобі набридло життя, га?
— Ні, пане офіцер, не набридло. — Жінка вбирає голову в плечі, відвертається і щосили налягає на лопату.
Офіцер замахує канчуком… Але в цей час у небі загуло.
Лейтенант оглядається і біжить до укриття, високо підкидаючи тонкі ноги.
Літаки розвернулися над селищем Даван. Назустріч їм поквапливо піднімалися американські винищувачі.
Біля підніжжя гори, там, де були розташовані бліндажі штабу оборони острова, двоє чоловіків, прочинивши важкі сталеві двері, стежили за повітряним боєм. Один з них, уже літній, акуратно одягнений генерал, з величезними вухами, що стирчали з-під кашкета, навіть зіп'явся навшпиньки від хвилювання, хоча дивитися доводилося вгору, в небо.
Американський винищувач зайшов у хвіст машини з червоними зірками на крилах. Коротко прострочили кулемети. Машина з червоними зірками пірнула вниз і, безладно перекидаючись, почала падати на землю.
Генерал Ню Чжунь-фу — так звали начальника оборони — коротко зареготав і штовхнув у бік свого супутника, сухого старика у штатському френчі.
— Отак! — вигукнув генерал. — Отак їх! Давай, давай!
— Годі кричати! — скривився старик. — Дивіться он туди!
Ню підвів голову. Літака, котрий майже торкнувся землі, немов підкинула вгору велетенська пружина. Заревів мотор, і машина стрімко пом чала вгору. Ню не встиг промовити й слова, як знову за рокотали кулемети, і американський винищувач, коротко і жалібно прогудівши, почав перевертатися у повітрі. Над крилом шугнуло полум'я…
— Плигай! — крикнув Ню, немов льотчик міг його почути. — Плигай!.. Парашут…
Раптом старик із силою штовхнув генерала в бік. Ню не встиг ще збагнути в чому справа, як з брязкотом зачинилися масивні двері і майже в ту ж мить зовні щось охнуло, і град каміння загуркотів по важкому їхньому металу.
— Дякую вам, Сунь Кай, — насилу звів дух командуючий. — Певне, літак червоних знову вискочив з боку сонця і винищувачі завіси проґавили його…
— Або не схотіли зв'язуватися, — знизав плечима Сунь Кай.
— Звичайно, — зітхнув командуючий: — Хіба їм що? Адже це не їхня земля. Колі! б цим хлопцям довелося захищати свій власний дім, вони б стали моторнішими.
— Наш острів такий же важливий для Америки, як Лонг-Айленд або Манхеттен у Нью-Йорку, — повчально сказав старик. — Ми повинні пишатися тим, що знаходимось на найпередовішому посту фронту цивілізації проти варварства. Генералісимус[1] нещодавно назвав нас «першою лінією оборони Сполучених Штатів на Далекому Сході».
[1] Генералісимус — Чан Кай-ші..