Диверсія у гавані Фейюньган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчина прикусила повну верхню губу і замовкла.

— Я розумію, — сказала вона тихо. — Це дуже потрібно… Це важлива справа. Але мені так важко!..

Ван нічого не міг зрозуміти. Незважаючи на молодість, він не раз перебував у великій небезпеці, десятки разів ризикував головою, самостійно вирішував важливі справи. Але все це було легше, ніж розібратися в переживаннях звичайної дівчини.

Найпростіше було б нагадати А-фин про її обов'язок, про те, що вона обіцяла вірно допомагати йому, ніколи ні про що не запитуючи. Але Ван боявся образити дівчину. І він поклав їй руку на плече і тихо-тихо сказав:

— Незабаром поговоримо про все це, сестричко, а поки що трохи потерпи.

— Як добре було б, коли б ти насправді був моїм братом! — зітхнула дівчина і замовкла.

Треба набратися терпіння і ніколи, аж поки не дозволить сам Ван, не згадувати про це… Вона замовкла, згадуючи той день, коли Ван вперше з'явився в їхній сім'ї.

Коли А-фин була маленькою, вона ніколи не чула про те, щоб у неї був брат. У селі, до переїзду сюди, у Фейюньган, вони жили втрьох: батько — гончар Ван Юй-шань, мати і вона, Хай-фин. А-фин ледве пам'ятала той час. Єдиний тривалий спогад — це почуття голоду, що постійно переслідувало дівчину. Гончар був дуже бідний: він не мав ні свого будинку, ні землі, ні постійної роботи. Потім вони приїхали у місто Фейюньші. Як не тяжко жилося ремісникові у місті, а все ж йому тут було краще, ніж на селі. Правда, їхній будинок більше скидався на курник, ніж на людське житло, а рис вони рахували не склянками, а зернятками, проте їм стало жити легше.

1949 року, глухої, туманної ночі, гомінданівські солдати забрали батька. Мати металася по місту, намагаючись довідатися, що могла наробити, чим могла прогнівити панів ця тиха, завжди мовчазна людина, але ніде не дістала відповіді.

Батько повернувся додому так само раптово, як і зник. Він кашляв, тримався за груди і нікому не розповідав, що з ним трапилось. Незабаром старий гончар помер.

Перший час мати з дочкою заробляли на життя тим, що ходили по квартирах і шили людям скромний одяг.

Потім мати й дочка, якій щойно минуло чотирнадцять років, почали допомагати рибалкам.

Ось тоді й з'явився в сім'ї веселий і дужий хлопець — брат Хай-шен. Мати розповідала, що дуже давно, в страшний голодний рік, вони з чоловіком віддали маленького сина своїм далеким родичам, котрі жили в Шанхаї. Там хлопець і виховувався. З сімнадцяти літ він воював у частинах Народно-визвольної армії і лише тепер повернувся в рідну сім'ю. Хай-шен вступив у риболовецьку артіль, а коли організувався кооператив, записався одним із перших. Як видно, Ван уже встиг на своєму короткому віку як слід порибалити. Всі сусіди в один голос запевняли, що ловити з ним просто насолода.

Дівчинка швидко звикла до брата. Минуло небагато часу, і їй уже здалося, що Ван живе з ними мало не з самого дня її народження. Але якось мати сказала А-фин:

— Тепер, дочко, ти стала дорослою, і я можу тобі довірити таємницю. Ван Хай-шен — не родич нам. Так потрібно, щоб він жив у нашій сім'ї і щоб усі навколо думали, що він — твій рідний брат…

Та якщо потрібно, нехай буде й так. Але тепер, коли він надовго йшов у море і повертався, серце дівчини билося особливо тривожно. Вона догадувалась, з якою небезпекою пов'язане життя її брата — небрата.

Проте попередньої безпосередності в їх відносинах уже не було. Вона не зустрічала Хай-шена на порозі з веселими вигуками. Проводжаючи його в дорогу, не обнімала і не говорила ласкавих слів. Мати суворо дорікала дочці за це, а сам Хай-шен довго розмовляв з нею, пояснюючи, яку небезпеку може Хай-фин накликати і на себе, і на нього, коли в кого-небудь виникне сумнів щодо їхньої кровної спорідненості…

Раптом Хай-фин схопилася з місця. Вона в думці вилаяла себе за те, що, замислившись, зовсім забула, що Хай-шен досі сидить в брудному, мокрому після подорожі одязі. Вона квапливо відчинила скриню і дістала чистий костюм.

— Швидше надягай! Ти з ніг до голови пропах смердючою рибою.

— Просто довелося відвідати тухлі місця! — пожартував він, уважно розглядаючи костюм.

— Надягай! Його носив батько, коли був молодим.

— Від чого все-таки він помер? — спитав Хай-шен.

— Ніхто не знає, його забрали гомінданівці. Він десь кілька днів працював, а коли повернувся додому — не міг і слова вимовити. Так і помер, нічого не сказавши.

Заарештувати не можна

У будиночку, недалеко від міського Управління громадської безпеки, в маленькій кімнаті з щільно зачиненими вікнами і дверима, було чути приглушені голоси:

— Треба діяти негайно!

— Як це — діяти?

— А так! Коли прибули, треба братися за діло…

— Не поспішай. Померти завжди встигнеш!

— Не боюся я смерті! Вовків боятися — в ліс не ходити! Поясни мені завдання, і я сам піду.