Диверсія у гавані Фейюньган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не поспішай. Жінка розповідала далі:

— Я принесла їм води, а Сун питає, куди пішов А-шен. Я сказала, що вдень йому ніколи було і що він зараз пішов купити для них їжі. Він питає, де Афин, а я відповіла, що вона пішла у вечірню школу. «А у вас завжди такий галас?» — питає він. Боячись, що вони підуть, я відповіла… я почала їх заспокоювати, а він каже: «Неспокійно тобі через нас. Прийде Хай-шен, скажи йому, що ми пішли далі днів на два»… Сказав це, а після того вони вилізли й пішли. Що ж мені було робити? Не могла ж їх силою затримати!

— Ви зробили цілком вірно. Перешкодити їм ви не могли.

— Начальнику! У всьому я сама винна, — говорила жінка, хвилюючись і збиваючись, — коли Хай-шен ішов з дому, він мені наказав негайно вас сповістити, якщо вони надумають піти від нас. А я, дурна, злякалась і запізнилася…

— Моя провина! — заперечив Хай-шен. — Насамперед моя…

— Та годі вам! Ніхто з вас не винен, — перебив їх Ма.

Але жінка не могла заспокоїтися:

— Тепер їх не догнати! Я занадто довго бігла сюди. По дорозі мене зустріла А-фин. Почувши, що бандити втекли, вона з дурного розуму кинулася їх доганяти.

— Це дуже погано! — начальник Ма нахмурив брови. — Таке переслідування з боку Хай-фин може викликати у ворогів небажану підозру. Крім того, їй загрожує серйозна небезпека: ворог може зважитися на все…

— Дозвольте мені піти? — знову попросив Хай-шен.

— Тобі? Не дозволяю!

Трохи подумавши, начальник сказав:

— Західний берег ріки ми контролюємо, там їм не пройти. До міста йти вони не наважаться, а в порт — тим більше. Залишаються тільки гори… — Він звернувся до жінки:

— Нічого, нікуди вони не втечуть! Йдіть, відпочивайте.

Переслідування

Хай-фин перетяла стежку, пройшла рисовим полем і заглибилась у бамбуковий лісок. Нічний вітер породжував незрозумілі шелест і шарудіння. Було страшно… Дівчина багато разів падала, схоплювалася на ноги і знову дерлась на гору, долаючи перешкоди. Біля берега ручаю вона помітила у грузькому мулі свіжі сліди. Не задумуючись, Хай-фин кинулася в холодну воду. Обламані гілки ліани підказали дівчині, що в цьому місці бандити почали підніматися на гору. Чіпляючись за гілки, вона почала видиратися вгору по схилу.

Хай-фин і сама не знала, що вона зробить, коли побачить агентів. Дівчиною керувало лише одне почуття: не відставати, не губити сліду. На мить серце її стислося від страху: адже бандити могли вбити її… Та вона відігнала цю думку.

Ноги ковзали, з-під підошов осипалися камінці. Кілька разів дівчина хапалась за пересохлі торішні стебла; вони легко обламувалися, залишалися в руках, і Хай-фин з великими труднощами зберігала рівновагу.

В темряві було важко визначити, чи високо ще треба буде дертися вгору. Раптом дівчина почула окрик:

— Стій? Хто йде?

— Це я, А-фин, — тремтячим голосом відповіла дівчина.

Блиснув промінь ліхтарика.

З-за кам'яної брили вийшов У Де-гуй і спитав голосом, котрий не передвіщав нічого доброго:

— Чого прийшла?

— Мати послала. Покликати вас.

— Мати? — посміхнувся агент. — А чи не звуть цю матір комуністами? Гаразд, підійди… — Він поманив її рукою…

Примусивши себе, дівчина підійшла. Вітер куйовдив її розпатлану косу. А-фин жалібно, проте твердо докорила:

— Безсовісні! Вас годували, напували, головою ризикували, переховували, а ви нас підвести хочете.

— Тихше! — наказав У Де-гуй. З-за дерев вийшли Мічений і Лі.

— Ах, це ти, А-фин! — сказав старший групи, ховаючи пістолет. — Яким вітром занесло тебе так високо?