— А проте свіженькі, мов квіточка…
В цю хвилину задзеленчав дзвінок і до вітальні увійшов Вотрен, наспівуючи басом:
— Хо! Хо! Доброго ранку, матусю Воке, — сказав він, побачивши господиню і грайливо обіймаючи її.
— Ану, киньте!
— Скажіть: «Нахабо»! Ну ж бо, скажіть! Скажіть же! Давайте я теж буду накривати на стіл. Який я милий, правда ж?
— Що саме? — спитала вдова.
— Батько Горіо був о пів на дев'яту на вулиці Дофіни у ювеліра, що купує столове срібло та галуни. Він за добрі гроші продав йому якесь начиння із золоченого срібла. Не метикований у тому, а сплющив добре.
— Та що ви? Справді?
— Еге ж. Я вертався додому, провівши свого приятеля, що виїхав за кордон на королівських поштових, і почекав батька Горіо, щоб подивитися, що він робитиме. І сміх і гріх! Він повернувся в наш квартал, на вулицю Гре, і зайшов до відомого лихваря на ім'я Гобсек, — то такий шахрай, що здатний зробити доміно з кісток рідного батька; він чи то єврей, чи араб, чи грек, чи циган — у кожному разі, обікрасти його нелегко, бо він зберігає всі свої грошики в банку.
— Що ж робить батько Горіо?
— А нічого, тільки майно своє процвиндрює. Цей йолоп тринькає гроші на дівчат, а вони…
— Ось і він! — сказала Сільвія.
— Крістофе! — гукнув батько Горіо. — Йди сюди.
Крістоф пішов за ним нагору і незабаром вернувся.
— Куди ти йдеш? — спитала пані Воке служника.
— З дорученням від пана Горіо.
— А це що таке? — сказав Вотрен, вихоплюючи з рук Крістофа листа, на якому було написано: «Графині Анастазі де Ресто». — І куди ж ти йдеш?.. — спитав він, повертаючи Крістофові листа.
— На Гельдерську вулицю. Мені наказано віддати це у власні руки графині.
— А що там усередині? — сказав Вотрен, розглядаючи листа проти світла. — Банкнота? Ні! — Він заглянув у конверт і скрикнув: — Оплачений вексель! Хай йому чорт! Ото ґречний дідок! Ну йди, пройдо, — сказав він, поклавши широку долоню на голову Крістофа, і повернув його, наче дзигу. — Тобі добре перепаде на чай.
Стіл був накритий. Сільвія кип'ятила молоко. Пані Воке розпалювала грубу; їй допомагав Вотрен, весь час наспівуючи:
Коли все було готове, прийшли пані Кутюр і мадмуазель Тайфер.
— Звідки це ви так рано, серденько? — спитала господиня в пані Кутюр.
— Ми молилися у церкві Святого Етьена-на-горі. Адже ж сьогодні ми йдемо до пана Тайфера. Бідолашне дівча тремтить, наче листочок, — відповіла пані Кутюр, сідаючи біля груби й підставляючи до вогню свої мокрі черевики, що одразу почали парувати.
— Грійтеся, Вікторино, — мовила пані Воке.
— То добре, мадмуазель, що ви молите Бога зм'якшити серце вашого батька, — озвався Вотрен, присуваючи сирітці стільця. — Та цього замало. Вам потрібен друг, який поговорив би з цією свинею, з тим недолюдком, що, кажуть, має три мільйони, а не дає вам посагу. В наші часи й гарної дівчини ніхто не візьме без посагу.
— Бідолашна дитина, — співчутливо мовила пані Воке. — От побачите, голубко, вашого звіра-батька ще спіткає лихо.
На цьому слові Вікторинині очі зросилися слізьми, і вдова, помітивши знак пані Кутюр, прикусила язика.
— Якби нам тільки пощастило побачитися з ним, якби я мала змогу з ним поговорити й передати прощального листа його дружини, — вела далі вдова інтендантського комісара. — Я не наважуюсь послати цього листа поштою; він знає мою руку.
— О безневинні, нещасні, гнані жінки! — скрикнув Вотрен, перебиваючи її. — То ось до чого ви дожилися! Через кілька днів я візьмуся за ваші справи, і все буде гаразд.
— О пане, — сказала Вікторина, кидаючи на Вотрена вологий і палкий погляд, який нітрохи його не зворушив, — якщо ви зможете доступитися до мого батька, то скажіть йому, що його любов і честь моєї матері для мене дорожчі від усіх скарбів світу. Коли б вам пощастило пом'якшити його суворість, я б молила за вас Бога. Не сумнівайтеся в моїй вдячності…