Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дає щомісяця сто су: мовляв, мовчи.

— Тільки він і пані Кутюр не скупердяги, а інші раді були б одібрати в нас лівою рукою те, що дають правою на Новий рік, — сказала Сільвія.

— Та й скільки там вони дають! — зауважив Крістоф. — Якісь жалюгідні сто су. Ось уже два роки, як батько Горіо сам собі чистить чоботи. Скнара Пуаре взагалі обходиться без вакси, він її краще з'їсть, ніж почистить свої човганці. А той жевжик-студент дає мені сорок су. Та їх і на щітки не вистачило б; до того ж він продає свої недоноски. Ну й богадільня!

— Е! — мовила Сільвія, поволі сьорбаючи каву. — Наше місце найкраще в кварталі; жити можна! Але знову про дядечка Вотрена: чи ви, Крістофе, чули що-небудь про нього?

— Атож, кілька днів тому зустрів на вулиці якогось пана, і він спитав мене: «Чи живе у вас один здоровецький добродій, що фарбує баки?» Я кажу: «Ні, він їх не фарбує, бо в такого веселуна, як він, на це й часу нема!» Я про це й розповів панові Вотрену, а він і каже: «Ти добре зробив, хлопче! Отак завжди відповідай. Нема гірше, як хто-небудь знає твої слаботи. Це може й одруження розладнати».

— До мене теж чіплялися на базарі, все допитувались, чи, бува, не бачила, як він надіває сорочку. Ото кумедія! Стривай, — вигукнула вона, — на Валь-де-Грас б'є чверть до десятої, а в нас ніхто й не ворухнеться.

— Та вони ж усі пішли! Пані Кутюр з панночкою ще о восьмій подалися до церкви Святого Етьєна причащатись. Батько Горіо вийшов з дому з якимсь пакунком. Студент повернеться аж о десятій, після лекцій. Я бачив, як вони йшли, коли прибирав на сходах. Батько Горіо іще зачепив мене своїм пакунком, твердим мов залізо. І що він там робить, отой стариган? Усі над ним збиткуються, а він таки непогана людина, краща за них усіх. Дає він мало, зате ті дами, до яких мене часом посилає, сиплять на чай щедро, та й самі такі чепурненькі.

— Чи не ті, яких він називає дочками, га? Їх ціла дюжина.

— Я ходив тільки до двох, до отих, що приїздили сюди.

— О, вже й хазяйка завовтузилась; зараз почне галасувати, треба йти. Ви ж пильнуйте, Крістофе, щоб кіт молока не хлебтав.

Сільвія пішла до господині.

— Що ж це таке, Сільвіє? Вже скоро десята, я сплю, мов той бабак, а вам хоч би що? Такого зі мною ніколи не бувало.

— Це все туман: густий, хоч ножем ріж.

— А сніданок?

— Е! Ваші пансіонери як не показилися — посхоплювались ще й вовкулаки не йшли та й кудись повіялися.

— Говори, Сільвіє, як люди, — зауважила пані Воке, — треба казати: ще й на світ не благословилося.

— Ах пані, я казатиму, як вам завгодно. А снідати можете й о десятій. Мішонетка і Пуаре ще не ворушилися. Ото двоє тільки й лишилися вдома, та й ті сплять, мов колоди; та вони таки справжні колоди.

— Щось ти їх єднаєш докупи, Сільвіє, так ніби…

— Так ніби що? — спитала Сільвія, зареготавши, як навіжена. — Два чоботи — пара.

— Дивно мені, Сільвіє: як це пан Вотрен зайшов сьогодні вночі, коли Крістоф замкнув ворота?

— Та ні, пані. Крістоф почув голос пана Вотрена та й пішов йому відчинити. Ото вам і здалося…

— Дай мені кофту та берися-но за сніданок. Приготуй учорашню баранину з картоплею і подай варених груш — отих, що по два ліари штука.

За кілька хвилин пані Воке увійшла до їдальні — саме тоді, коли кіт, відсунувши лапою тарілку, поквапливо хлебтав із миски молоко.

— Тпрусь! — крикнула вона. Кіт утік, але тут же вернувся й почав тертись об ноги хазяйки. — Так, так, тепер підлизуйся, старий шахраю, — сказала вона йому. — Сільвіє! Сільвіє!

— Ну, що там сталося, пані?

— Диви, що кіт наробив!

— Це через того клятого Крістофа! Я ж йому сказала накривати на стіл. Куди він подівся? Та не турбуйтеся, пані, це молоко буде батькові Горіо до кави, я доллю водою, старий і не помітить. Він ні на що не звертає уваги, навіть на те, що їсть.

— І куди воно пішло, це опудало? — спитала пані Воке, розставляючи тарілки.

— Хіба я знаю, де його дідько носить?

— Я переспала, — сказала пані Воке.