Він хотів сказати що-небудь на розраду, хотів випередити неминучу реакцію дівчинки, але не встиг навіть рота розкрити. І охнув, щосили вдивляючись назад, на будинки. Він побачив, як, обірвавши усі свої розмови, жести, переміщення, зупинивши подих, застигли, ніби на голографічній панорамі, люди, звірі й птиці; як припинила падіння грудка снігу, що зірвалася з даху; як усе навколо завмерло. Хтось зупинив час. Те, що відбувається, виявилося відеофільмом, який можна перервати на бажання глядачів; глядачів залишилося двоє — він і Еллі.
Нічого дивного: не треба забувати, хто вона насправді.
Куля, яка лежала на асфальті, загуділа, від неї відокремилася рожева півсфера і, розширюючись, пройшла крізь Богуна. Світ потьмянів. Мрячний сутінок заповнив усесвіт від краю до краю. Мить тому Богун розгублено спостерігав за паном, який, маршируючи до гастроному, високо задер ногу — та так і залишився, нагадуючи своєю нестійкою позою кібера-витівника з Рольового Парку; і ось на його місці тільки слабке, ніжне рожеве світіння.
— Вдалося! — закричала Еллі. — Мені вдалося! — її голос зірвався. Від надміру почуттів вона почала пританцьовувати. — Тепер мама врятована! Чарівники, швидше заберіть нас звідси!
Тут вона, нарешті, згадала про нього. І запитала тихо:
— Ви друг чи ворог? Заприсягніться, що ви назавжди залишитеся моїм другом! Тоді я візьму вас із собою у Вежу. Якщо ви самі цього захочете.
— У вежу?
Він не знав, що з нею: божевілля чи щось іще. Утім, за обставин, що склалися… потопаючий за соломинку… Він же не припускав, не міг припустити, що бульдоги з ГБ теж у справі.. Ускочив цап до чужого городу. Тепер йому хоч у вежу, хоч у саму Глушину, аби якнайдалі. Адже підрозстрільна справа!
Але чим би не закінчилося марення, І він захистить цю дівчинку.
— Звичайно, я твій друг! — палко сказав він. — Тільки, люба, поясни мені, про яку вежу йдеться? І чому ти впевнена, що там твою маму врятують?
— Неодмінно врятують! Он же моя мама: вона просто спить тихенько, бачите? З її серця заберуть усе лихе, усе те, що не дозволяє їй прокинутися… чому у вас такі очі? Ви не вірите мені? Ну звичайно, ви не вірите… вас туди не впустять. Повірте! Вежа — це чарівне місце. Це батьківщина богатирів, які вміють змінювати часи. Це царство прекрасних і всемогутніх принцес. Це країна, де немає неможливого!
— Так уже й немає? — він ніяково посміхнувся, заздрячи її схвильованості, наївній запальній вірі; як же їй пояснити…
— Дивіться! — викликнула Еллі, — Ось вона! Вона наближається до нас!
Він вдивився в туман. І справді — майнуло щось у тумані! Майнуло раз, іще… Раптом, наче хтось начепив йому на носа коригуючі окуляри, мішанина плям стабілізувалася. З кольорової круговерті, з величних сяючих хвиль піднялася величезна, подібна до фрегата, неймовірно висока вежа, що пливла над світом. Вона зводилася до невидимого неба і зникала з очей там, де мають висіти хмари; вона вражала уяву. Еллі, пританцьовуючи, махала рукою. Біля підніжжя вежі окреслилися звичайні, нічим не примітні споруди: житлові будиночки тиснулися до її периметра, як дітлахи до ніг батька. На відміну від самої вежі, затягнутої серпанком і немовби мерехтливої, будівлі ці чітко й виразно спливали з калейдоскопу рухливих тіней.
На порозі найближчого до нього будинку Богун побачив молоду жінку. Принцесу, прекрасну і всемогутню.
І тоді він, відкинувши геть сумніви, підняв кулю, обійняв дівчинку за плечі й зробив перший крок назустріч виростаючому міражеві.
Звернення Ремонтника
до молодого і рум’яного Місяця
Ні, я не сперечаюся: існує певний об’єктивний аспект цьогочасності, що його називають Реальністю, і яким заведено обґрунтовувати поділ часів. Будь-яка розсудлива людина наполягатиме на цілковитому знанні минулих обставин своїх, на непіддатливій завершеності минулої миті, відтепер і навіки підв’язаної свідомістю до величезної кількості умовно-постійних речей і умовно-доконаних подій — і при цьому ще з зітханням понарікає на мінливу невловимість прихованого від погляду майбутнього. Але я схиляюся до думки, що у використанні цього аспекту буття закладено методичну помилку, помилку поєднання самого поняття з його відображенням у свідомості. Логіка підказує, що майбутнє аж ніяк не менш реальне ніж наше сумнівне минуле, яке примхливо звивається в пастці пам’яті; що зв’язка часів суцільно заповнює собою громаддя надпростору, доступного нашому сприйняттю лише в моментальному зрізі: майне під уважним поглядом — і відразу ж розсипається на уламки, поєднані лише гравітацією причин і наслідків — а хто не обманювався причинами і не помилявся в наслідках? Хто в наші дні серйозно запевнятиме, ніби реальність визначається нашими органами чуттів, нашою короткою пам’яттю і підступним знанням про те, як влаштовано світ? хто…
…я не виняток — нервове занепокоєне чекання і необхідність уключати все нові, атрофовані життям властивості душі завдавали величезних незручностей, ці незручності всюди оберталися проти мене, змушуючи у звичайнісіньких ситуаціях свідомо притлумлювати розбурхані сили. Я боявся за себе, за свою психіку, за тілесну свою оболонку — серце могло не витримати, серце — всього лише м’язовий мішок, якому протипоказане довге горіння; я став дуже мало спати — занурюючись у сон, потрапляв у циклічні вихори невиконаних приписів і не розумів навіть, до яких часів і просторів їх віднести: чи то минуле волало до мене, чи то ще не породжені прийдешності, — але потім згадав я безліч таких самих днів і ночей у різних країнах та епохах, згадав чи уявив — хіба. не байдуже? — безліч пробуджень, коли вигляд мій змінювався, а ім’я залишалося — в усіх цих низках повторень ріднили з днем сьогоднішнім передчуття швидкого настання, дивовижно виразні зорі, світи, що корилися руці,а ще — віщі сни; почала конденсуватися в мені сукупна пам’ять Споглядальників, істот, без яких неможливе пізнання; й тоді прийшла до мене надія…
…стало вдаватися, з’явилася віра, і я сказав собі: творіння — почуття полум’яне, нерозділене; але от якось одного разу…
…за кілька місяців передчув я прихід леді моєї, я дав їй ім’я і зовнішність, і сни стали засвічені світанковим золотом, і запаморочлива височінь, варто лише заплющити очі, спалахувала серед швидких барв неба…
… Їй треба було знайти наш світ і опинитися в ньому; як тільки вдається вибрати мету — дійсність негайно складається в стрілу: така фундаментальна властивість сну, який називають дійсністю…
…вона народилася давно, її зірка далеко, але життя її не тільки її життя; навіть вічній істоті не дозволено привласнювати вічність; навіть наймудрішому деміургові складно розділити злите воєдино, назвавши дещо явою, відкинувши ілюзорне, розвівши по два боки світло і тіні — покладаючись у цьому на свій найкращий у всесвіті смак, прислухаючись до наївного пориву осягнути неосяжне; навіть безсмертній душі потрібний міцний промінь, що зв’язує безодню Позачасся зі світом смертних; його називають прозрінням; його звуть любов’ю; любов сильніша від холодного професійного чаклунства…
…щось рухає нами — що? І коли вже немає віри, коли розтоптано надії її зневажено любов, хіба не віра, надія, любов знов осявають сни? І якщо смерть близької людини здається безглуздою і нестерпно жорстокою втратою, хіба від цього життя її перестає бути безцінним літописом, наповненим особливим, ще не прочитаним сенсом?
Та не треба вгадувати стосовно сенсу; бачити світло і йти на світло — от і все, що можна сказати про життя; а сенс — він, як музика: звучить над землею й розсуває небеса.
Він є, і він — виправдання наше.
ДО ДАЛЕКОГО САДУ
Котяра, спец знімати
Попідвечір коло театру запримітив довгождану. Дикої краси пташка! При ній звірун в окулярах блискучих, натхненних. Ось він — ф’юїть-ні-і! — під’їжджає з проханням, псує мені панораму. Ось він мізинцем ловить кайф, вусами до меду липне, кігтем шкребеться, щастя віщує. Це любов. Це голодна миша, тепло й світло, пліснява й сир.
Красунчик. Аполлон підворіть. Піжон, гарнюсінький виродок, розносник моровиці. Вусики стрілочкою, вигнутий хвіст — ах який гризун, ах який розповсюджувач зарази! Діва жде, грається з напівживим мишем, кицюні до нудоти бридко, цікаво і гидливо. Мрм… няу! — я наближаюся.