— Це все, що ти хочеш мені сказати?..
Він прокинувся в найбільш глуху годину. Заніміла рука; жінка спала неспокійно, намагаючись розмовляти уві сні; він обережно визволив руку, помасажував лікоть. За вікнами висіла мертвотна тиша. Він одразу відчув: сталося щось надзвичайне… Черговий кінець світу. Вторгнення підземного воїнства. Може, тепер усім заправляють метелики. Може бути, тротуари поросли Корінням… Він підійшов до вікна. Вікно здавалося угвинченим у нічну темряву. Шибок не було: прямокутник на стіні був затушований щільним непроникним мороком. Богун кинувся до дверей — двері не піддавалися. У цю мить він утратив самоконтроль.
Знову і знову намагався він наскоком відчинити кляті двері. Знесилів, отямився, побачив, — цікаво, як можна бачити в суцільній пітьмі, що вкутала спальню? — що Анна, не звертаючи уваги на його намагання, шукає щось, конче необхідне їй саме зараз, в останню годину буття; її тіло світилося навіть у темряві, як зірка чи сонце: неяскраве, потьмяніле від часу і знегод близьке сонечко.
— Анно, ти що?
— Де моя сумка?
— Анно, ти сумку біля телефону залишила, — м’яко нагадав він. — Заспокойся. Треба подумати, як звідси вибратися.
— То думай же! — закричала жінка. — Моя косметичка в сумці!
Богун розгубився — і зареготав. Відсутність косметички налякала жінку сильніше ніж забиті двері, жорстка мерехтлива імла на місці вікна, зупинений годинник і відсутність відображень у дзеркалах.
Вона вгамувалася тільки після твердої чоловічої обіцянки з першою нагодою вибратися назовні і прихопити її сумку та що-небудь смачненьке — а там нехай усе котиться в пекло.
— Ранок покаже, — сказав Богун, — давай до ранку поспимо, раптом віщий сон присниться.
Вона стрепенулася і взялася випитувати, що він, Богун, зумів запам’ятати зі свого таємничого вояжу в Глушину. Нібито мав він там контакт із якимось віщим предметом чи духом — і приховує навіть від неї. Потайливий, гидкий, розпусний тип.
— Неправда! — образився він. — Я прямодушний, цнотливий, чарівний! Я взірець відкритості, я ельф щонайніжніший…
Вони не на жарт вчепилися одне в одного і почали боротьбу; невідомо, хто кого здолав.
Потім — міряючи кроками пітьму і бачачи в пітьмі, як рівно дихає Анна і як важко, навпомацки, загрузаючи в товщі стін, просувається рятувальна місія — він довго намагався вгадати знак, намацати відмичку, знайти потаємне; він відчував німу увагу знака, звернену на нього; він відчував близькість відповіді; так сліпий відчуває місячний промінь, що торкнувся очей. Тісно і пітьмаво у кімнаті. Стіни, завіса, зупинений час. Безмовність, задуха, темний блиск сліпих дзеркал. Безтурботний сон Анни, як сад за глухою огорожею.
Жриця храму сновидінь, — думав Богун, розглядаючи сплячу і намагаючись відігнати розпач, — лапочка рідкісних якостей! Утримується від діянь, майже не нагадує про себе і зовсім не дбає про день прийдешній… Їй досить сьогоднішньої любові… достойна лісу і палаців… а хто вона? — насторожуюче непоясненне питання змусило його вдивитися в спокійне обличчя жінки. Хто вона насправді? — він наблизився до мертвого дзеркала. — Хто ми такі? Люди? Хто це — люди?..
Дзеркало чекало на відповідь. Задзеркалля було порожнім, нудилося і, немов покинутий дім, потребувало кроків, подиху, слів, очей. Не надто розуміючи, що і для чого робить, почав він протискатися у манливий лабіринт. А там, у настороженій тиші, вже тремтіли, розкриваючись назустріч, захланні чутливі пелюстки; квітка підхопила здобич; мить — і Богун, зосереджений, до всього готовий, стоїть перед дверима. Перед звичайними дощаними дверима, з-під яких ведуть на майданчик мокрі сліди — й обриваються, немовби хтось, підстрибнувши, змахнувши крильми, упевнено подався в політ, змушуючи переслідувачів кричати і тягтися за ним, марно рватися у закриту височінь.
Дракон на Магістралі
Сяяло сонечко. Анна, розгулюючи порожньою квартирою, намагалася вгадати: куди занесло його, непутящого? Міг би обмовитися чи записку нашкрябати. Уночі він її налякав: щось там плів про забиті двері, про темні вікна. Мужчина, за визначенням, істота без глузду, яка нічого на світі не розуміє. Цей ще не з найгірших: не тюхтій, не зануда. Квартиру утримує, днями ремонт закінчив. Плитка у ванній новісінька, шпалери, паркет блищить…
Раптом згадалося, що паркету в нього ніколи не було, та й учора вона його ніби й не помітила. Та чого про пусте думати? Не було — а ось тепер є.
Вона неохоче вбиралася, неохоче підправляла лице й роздумувала над тим, як жити далі. Не шукати ж його тепер по місту. Не можна ж так! Я сама винна, проспала все на світі. Похропувала собі без задніх ніг… це через його балачки дивні. Мабуть, дзеркала — його пунктик.
Хлопчик пішов у дзеркала. Нарцис — улюблена квітка. Ох, життя без пуття… Так, але прибрати тут усе-таки треба. Домарафетитися до кондиції. Синичці подзвонити: обговоримо, позітхаємо, у ранах спільних досхочу поколупаємося.
Вона повернулася до дзеркала. І раптом не впізнала себе. Зовсім незнайома дама: загадкова, сувора, велична на диво… сліпуча дама! Першої миті відчула вона заздрість — неуявленну заздрість до власного відображення, яка відразу ж змінилася гордовитою заклопотаністю: ось я яка! Полин я степовий…
Зберегтися б, не розхлюпати…
Я — Полин.
Вони мене шукають, а я — тут… Ой, та хто там шукає? Кого шукає?
Боже, про що я? Від чоловіків від цих припадочних і сама з колодок зіб’єшся.
І, звикаючи до свого нового втілення, почуваючи себе юною відьмою, що скинула з тіла й душі непотрібний кокон, зачинила вона футлярчик з тінями, замислилася й почала планувати чергове життя.
Усесвіт провадить нас поверхнями подій, немов океанський лайнер безкрайніми водами. Приховано безодні, погляд не проникає углиб. Що ж там, у прихованому? — думає пірнальник. — З чим повернуся? Як угадати? Сплеск. Інший світ. Феєричні видіння. Сни, осяяння — складові особливої здатності, особливої сприйнятливості, притаманної нирцеві. У глибинному, у неявленому відшукає він необхідні варіанти власного життя. Він продовжить їх у часи прийдешні.
Ніч у вікні закрутило вихором, пітьма клаптями летить, перекреслюючи зодіакальні руни; а зорі все танцюють і танцюють, розкидають іскристий піт; завтра зійдуть палаючі квіти, зоряна плазма в пуп’янках; я не прагну у завтрашній день — його настання є сумнівним. Хтось вовтузиться за спиною моєю. Він нашіптує чудернацький текст, що зовсім мені не потрібний:
— Ви всі, всі без винятку, не бажаючи і навіть не здогадуючись про це, давним-давно стали Сплячими. Узяли та й заснули наяву. Вас анітрохи не дивує безглуздість світу, що вам наснився…