Усі ми, по суті, не більш ніж атоми цього процесу. Цикли змінюють нас; ми, самі того не знаючи, керуємо циклами; генетичні команди і мовні конструкції ведуть нас до виходу з Програми.
Лежить він правильно, розумник, зразково лежить, ницьма, закопавшись у мох, не знаючи і знати не бажаючи, де він є і що є довкола нього, геть ні про що не думаючи, жодних почуттів не виявляючи, не згадуючи ні про що. До спогадів треба ретельно підготуватися, заздалегідь визначитися в них; цьому мене навчено. Даремно ви розглядаєте мене, монстри земні, водяні й небесні, дарма сподіваєтеся, я не озирнуся на ваш погляд і не розкрию я очей, не скам’янію; я не перелякане хлоп’я в темній кімнаті, я — один із тих, хто протистоїть вам. Згиньте, хижі! У сотвореному світлому немає вам місця і щілини для вас.
Я — спеціаліст із образів, мої образи яскраві; зі мною і в мені — неофіт, хтось, хто стрімко здіймається, дорослішає, втрачає ілюзії. Він візьме на плечі частину моєї ноші. Руйнуйте собі далі, горе-завойовники: зі зруйнованого повстанемо! Храми наші — на руїнах, так уже повелося. Ми відбудуємо їх знову; вам дедалі важче розтрощити храм. Людина вчиться, дедалі краще розуміючи природу вічного, і все частіше обертаються на поклик небайдужі. Вони виженуть вас зі світу, як вигнали зі сердець своїх.
Але, з’ясовується, навіть мага можна обпоїти або від душі цюкнути по маківці. Головний біль і до характерників нещадний. Хто б це мене, га? Що за біс лукавий? Не згадати, та й не можна згадувати, поквапливі чортенята відразу фальшиву пам’ять підшиють, кривою стежкою в мозок проберуться — терпіти треба, чекати. Вживатися потихеньку.
Отже: чого це я раптом щокою в мох, обличчям донизу… Назад! Це зайве!
Я зрозумів, що не над тим розмірковую, що думки мої стали нікчемними й небезпечними, та звелів свідомості завмерти. Відразу ж, ніби заради помсти, загаслою кометою вислизнув зі свідомості недобудований всесвіт. Біль іскрами розсипався між туманностями, що очікують на Початок. Проплив зім’ятий аркуш, покреслений ескізами фраз; черевата риба, ворушачи плавцями рун, кинулася до русла; дрібний капосник Ентроп павуком повз по сплячому Ніщо, обплутуючи незайманий вакуум павутиною безмовності. Намагаючись не попектися, відсторонив я капосника від Вогнища, роз’єднав злиплі, у попелі й пилюці, рукави Галактики, увірвався в просвіток, що утворився, — й опинився у початковій точці, на порожній, ідеально сферичній протопланеті, яка щойно вилетіла з горнила творіння. Кілька мільярдів років чекання — і можна буде дати волю почуттям і бажанням. А поки готується пиріг, доведемо до ладу себе самого.
Не кваплячись, не надто цікавлячись відповіддю, запитав я себе: друже, а хто ти? Правильно, лісовий маг. Але моє локальне ім’я — Богун. А хто такий Богун? Чому він думає, ніби лежить на живому моховому килимі, серед диких заболочених лісів, і ніби його перебування тут виправдане й необхідне?
Відповіді не було. Поквапився. Перестрибнув через якийсь етап.
— Чому я, маг, який став Богуном, переконаний, що перебуваю в лісовій глушині? — дуже обережно переформулював запитання. Ніби за іншу ниточку смикнув… І так само обережно, неспішно продекламував відповідь, що з’явилася: — я відчуваю пружний пух на обличчі, тютюновий дух глушинських трав, моя куртка, відвологла попри спеку, а руки відчувають здригання колючих ворсинок. Липкий сік, блакитний конденсат на пальцях… стебла розповзаються, пошкодив я траву, і вона дає драла, від коріння відліпившись, псевдоніжками зблискуючи.
Спекотно. Мох устиг накопичити досить енергії, щоби стати мирним, м’яким, нешкідливим. Сік на руках, гудіння полуденної галявини, золотаві іскри квіткового пилку, кузьки стрекотять і бігають по долоні, десь рахує літа зозуля. Світле сонце в зеніті, а темне, яке Завісою зветься, — у худій фазі повернення; якщо знати, куди дивитися, можна розгледіти його тьмяну зіницю.
Щось зайве витає в повітрі. Щось, що випадає з образу. Абстрагуйся! Не вигадуй. Уяви собі синій килим трави, над якою маячками горять неземні квіти. Схожі вони на актиній, на мешканців океанських глибин. Галявину оточують могутні горбисті дерева: бурульки слизу на гілках, повільні коливання деревних м’язів, що нагадують подих. Тремтять од солодких сновидінь товсті, гранітної міцності стовбури; із шипів стікає ароматний нектар. Лемент горланів, прожарене сіро-блакитне небо і багряні, повні електрики та пилу хмари.
Глинястий путівець, що з двох сторін вибігає на галявину. До пряних ароматів трав домішується нетутешній смоляний дух, і чиясь боязка тінь усе витає над головою, щоби ледь остудити гарячий вітер, який торкається волосся… хмара на небі, гілка на вітрі?
Отже, тло я зафіксував. Відпочину — і почну виявляти деталі.
Трава: товсті порожні стебла, покриті відростками і цвіллю, з’єднані відростками в єдину сигнальну мережу. Гриби: кругляки на нитковидних ніжках — бузкові повітряні кульки, невагомі й смертельно небезпечні. Мох: щільний, пружинистий, бірюзовий. Де-не-де з ґрунту виповзає коріння, звивається, знову буравить ґрунт у надії добратися до підземних соків; в’юнці шарудять у траві, злизують медоносну вологу. У потилицю мені хтось дихає, часто й нерівно. Від подиху, як від міської сосни, шириться смолистий аромат. Не людина: звір. Хтось мене обнюхує, мало не тицяється в шию… Спокійно! Нічого не можна форсувати. Лежи і не ворушися, чоловіче, жертво і господарю лісу. Усе устане на свої місця, якщо думати про все правильно.
Думати належить непомітно і тихенько, щоби сам думок своїх не чув. Думкодіяння — серединне мистецтво: небайдужим будь, але водночас зосередженим, немов на рингові перед гонгом. Головне — спокій і концентрація. Розслабишся — і одного дикого ранку прокинешся ривком, витріщишся злякано в досвітню сутінь і побачиш демонів. І ще одне шаленство закружляє над світом. Добре, якщо в димку нерозпізнаного, а не просто посеред нудної життєвої буденності.
Ми й це проходили, аякже. Ніч, околиці, крик. Малолітки, готові вбити за наводкою і просто так. Пацани, мало не від народження відлучені від Життя. Не діти — вовченята. Ми хотіли врятувати їх — і вмирали самі, не встигнувши навіть слова сказати. У закіптявлених і павутиною затягнутих хатах відшукували тих, хто зачаївся: червоні вуглики очей на прозорих мордах невидимок, які чекають свого часу; криво посміхнені стіни, щільний волохатий туман утікає в зачинені двері; привітально руку протягаючи, мовчала і дивилася на нас усмішлива тварюка, а за нею стояли дітлахи — рахітичні, ще не навчені розмовляти, але вже привчені до ворожби. І вовка можна навчити ворожінню, Богуне, от тільки навіщо це робити? І хто захоче робити таке?
Ми кликали їх додому — і втрачали розум у чорториї видінь… Вони — людські діти, вони повинні жити в людському світі… але якщо світ перестав бути людським, що тоді?
Ми виряджали в білі весільні сукні чарівних відьмочок; сміючись, проганяли геть сором’язливих, стійких відьом, які не вміють красиво брехати. Феї вод, трав і зір дісталися іншим. Ми закладали душу за понюшку задоволень, проливали кров за горді тріскучі фрази. Глузливе око висіло в бляшаному небі; мертве світило випромінювало пітьму, і щомоменту світ виглядав дивно.
… ти говориш про мене, я знаю! не буди, сон мій безглуздий і страшний, але дійсність ще безглуздіша! Звір, що чекає на мене, — пощо він? Пощо я звірові?!
— Це всього лише скакун! — розсміявся маг. — Твій друг, твій слуга.
Роздвоєння почалося: маг обережно звільнявся від судомної хватки переляканого Богуна.
Усього лише скакун. Розпашілий дракончик дивиться на поваленого вершника. Шепоче, тужить, але не відходить. Довгий, недоладний, крилатий. Переживає дракончик. Тягнеться лускатою мордою, думаючи, ніби його язик — найкращі ліки від безпам’ятства.
— Якщо він надумає облизати тебе своєю шорсткою мачулою — доведеться вставати. Як тільки почнеться дія поза тобою — доведеться тобі вставати і впрягатися в справи. Шукай, дій. Прощавай — і удачі! А мені треба встигнути прорисувати відсутнє, затягти всі рани, крізь які сочиться кров.
Скакун обережно лизнув руку, і я прокинувся остаточно. Перекотився набік, розплющив очі. Усе було яскравим, усе тішило погляд. Лише найпершої миті привиділося, нібито кілька порожнеч, кілька клякс на живій картині відскочили до обрію, поспішаючи ухилитися від погляду; а потім я побачив скакуна, побачив ліс; а ще — крізь хащу, крізь непролазні нетрі та щільний туман над болотами — побачив я Магістраль, яка мерехтіла над світом.
Коли замикається коло і повертається минуле, наша пам’ять відходить у глибини. У загадкові сновидіння, яких чекаєш і яким довіряєш. Шлях, іще не пройдений, може починатися біля роздоріжжя, яке колись майнуло в бічному склі, — біляроздоріжжя, пропущеного у поспіху, не поміченого через неуважність або внаслідок зрозумілого бажання рухатися швидко і комфортно. Повернися! Ти залишився там — на роздоріжжі. Тут, у сирці реальності, не ти, а лише відображення твоє. Одне-єдине пласке відображення: воно нікому не потрібне, бо втратило володаря.
Секрет простий! Вияви нарешті волю, пробудися за власним бажанням, тільки не квапся, у жодному разі не розкривай завчасу очей, ані випадково, ні з переляку!
Богун дивився на кулю — куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, її лиховісне світіння пульсувало в такт частому диханню Еллі. Богун, відчуваючи, що повністю виклався і вже нічого не зможе виправити, піднявся на повен ріст і озирнувся. Підкоряючись якійсь невиразній думці, він вручив їй чарівний реквізит:
— Тримай! Гарна в тебе забавка! Бережи її, дівчинко!
Вона ані пари з вуст: тільки метнулася до скарбу свого, обхопила, до грудей пригорнула… І тут — чи то сон наяву зачепив його прозорим крилом, чи то Куля щось нашептала — закрутилося, зблиснуло в мозку гарячкове видіння: люди в плямистій уніформі, автоматні черги, нічне шосе, дим над дощенту роздробленою машиною…
Майнуло — і зникло, віднеслося геть, сховалося в безодні незвершеного.