Вона справді дивною була. Вірші читала. Заводила хлопів віршами, уявляєте?
Так, мені здається, що в неї справді могли бути стосунки з моїм чоловіком. Але стверджувати не візьмуся. Нас із ним пов’язували тільки ділові… ділові стосунки… пов’язували нас… ох…
Не треба, лишіть. Вже все гаразд. Хіба можна втриматися від сліз, знаючи, що твій єдиний чоловік… боже, калюжа крові… навіть якщо так, як у нас… ви мені пробачте, мабуть, я говорю зайве, але я все-таки любила чоловіка. Любила його, кота дертого, незважаючи ні на що. Тепер я це зрозуміла. Тільки тепер зрозуміла, коли його не стало! І засуджувати його поведінку я не буду.
Діана — вбивця? А мене ви не записали до підозрюваних? Ну, дякую. Тоді вже всіх підряд пишіть. Монетку киньте: на кого бог пошле… Що за дурниці, вуха в’януть! Не могла вона вбити, хіба що зовсім з глузду з’їхала.
А ви її знайшли? Ну то знайдіть. Самі зрозумієте, що не могла вона. Не пантера вона, хоч і кішка.
Не знаю, хто. Я вже й сама думала-передумала… бандюк який-небудь, певно. Я правду кажу. Було б що приховувати.
Пам’ятаю, а як же. Чоловік і привів її. Звідки взялася? Ні, не знаю. Він щось таке розказував… не пам’ятаю. У вухо влетіло, а з голови полетіло. Як то — не існує? Не може не існувати живої людини. Те, що вона не дух святий, вам багато хто може підтвердити. А ви дізнайтесь! Не полініться. Вам за це гроші платять.
Усі ми від мами походимо. Ви просто знайти її не можете.
А що це за наука така? Та невже? Кожного, кому немає двадцяти? Кожного новонародженого? За очима і за пальчиками? Диви, як цікаво, я й не знала.
Але послухайте: якщо навіть вона у вас не числиться, отже, просто десь в іншому місці прийшла на світ, тільки й того. Приїжджа вона. Закордонна принцеса.
Звідки мені знати, як! Уночі через кордон перескочила. У наш час усе може бути, були б гроші.
А по-вашому, отже, вона безпритульна? Бути того не може! Дівка здорова, доглянута, з прикидом, які мені й не снилися, — сита дівка, домашня. Я вам зізнаюся: спочатку боялася я, а раптом до мене її родичі заявляться — до чого мені клопіт. Блимало навіть, що вона втікачка…
Ну добре, добре, якщо згадаю, то обов’язково повідомлю.
Ой-йой, налякав!
Слухайте, а що, це настільки важливо? Здається, хвалився він… покійний… хай вже буде, скажу. Тільки не проговоріться, що я сказала. Є отут один мерзотник, який дівчат пасе… Записуйте.
Артемцьо, вільний сутенер
І робота паскудна, і я гад, усе так, не заперечую. Тільки насправді я радіоінженер. Диплом маю. Удома тихцем апаратуру майструю. На ту стезю став давно, при оказії, з цікавості: молодий був, неодружений, стурбований вічно. І без грошей. Поки вчився у школі-інституті, влада в країні сама помінялася і все поміняла. Вийшов з альма-матері, пчихнув, роздивився — гей, пустеля! Ні науки тобі, ні промисловості, самі лише круті навколо. Радіоінженерів їм треба, як трупові манікюр.
Ну нічого, кручуся. Дівулі зграями навколо кружляли. Одну-другу забанячив — усі задоволені, всі при бабках. Сподобалося, а як же. І хліб, і видовище, як кажуть. Щоби чужі не ображали дівчат, дружків завів. Давав їм скільки не шкода. Вони хлопці прості, зайвого не просили.
Виявилося — хрін прості. Коротше, підходить до мене мордасик один, плечі в двері не лізуть. Пояснив по-російськи, що та як. Довелося впрягатися. Відмовитися не те, щоб зовсім не можна було… міг я відмовитися, звичайно. Треба було з цим одразу зав’язати. Відкупитися. А тепер пізно. На кожного контролера є свій контролер. Життя таке. Бізнес, ринок, демократія. Запхаєш голову в петлю — і вже не вилізеш. Тут головне — щоб голова пролізла, решта не відстане.
І от дзвонить мені рано вранці незнайомка. Ще й десятої не було. Назвалася Діаною, попросила про дещо. Я здивувався. Сума невеличка, думаю, чи є сенс братися? Справа незвична, незрозуміла. Вталапаєшся, а пізніше доводь, що ти не жаба.
Відкинув од себе спокусу, пожартував, нібито зайнятий, та й кинув трубку.
А вона знову дзвонить. Голос злий, як у прокурорської секретутки. Ти, каже, зовсім дурень чи нюх усе ж таки маєш? Ти знаєш, що я тебе будь-коли розмалюю, запакую і здам? А тоді красунь моїх по черзі називати починає. Просто в трубку.
Ну, думаю, пройда. Своя, прихоплена. Зустрілися. Побачив її — ще більше здивувався. Курочка-ліцеїсточка, ручки на колінках. Каву з морозивом мені замовила. Я аж геть розчулився весь. Сиджу, кавусю сьорбаю. Здивування не виявляю. Всяко буває. На вигляд ангел, а як до справи дійде — душогуб.
Не подобається мені ця гадюка-лапонька. Надто багато вона про мене знає. Доведеться з нею дружити і халявним морозивом давитися.
Покивав, домовився. Гаразд. Приходжу додому, дзвоню до своїх. Про всяк випадок дзвоню, а раптом вона під кимось. Раптом за її плечима бовваніє волохата лапа мафії. Тоді все просто: я переводжу стрілки на кого треба — і все. Ми не радянська армія, в нас дисципліна, кожен у своїй вотчині князь. Але ніби незасвічена вона, — відповідає ввечері Паштет, — ніби ніхто таку не пам’ятає. Давай-но я підійду, позиряю на неї.
— Тільки тихенько, не злякай, — відповідаю.
Зустрічаюся зі смаркулею, де домовилися. У мене очі на лоба: не нафарбована, в шубу замотана! Серед літа! Але — виглядає. Оригіналка.
Усмішечка, поцілуночок, до театру в обнімочку. Грамотно себе тримає. Стоїмо, про те про се язиками плещемо. Крихітка культурна, мова вишукана, базарить — як читає, без матюків обходиться і навіть без багатьох необхідних слів. Її ще вчити і вчити.
Спочатку відв’язана пацанва під ноги лізла, я аж зіпрів їх спроваджувати: роль у мене делікатна — не виїкнешся. Клеяться ці гавроші до Діанки, а я чемно і сухо прошу їх звалити. Бо дівчина зайнята і все таке. Потім Паштет прорізався, вогника попросив. Тих цикунів-шустрячків наче вітром здуло.
А далі справжній клієнт пішов: дорогий, із розумінням. Кивають, ціну хочуть… Мука! У мене ж рефлекс на гроші.