Апгрейд для Всесвіту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Навіть якщо не повіриш, обличчям до нього повернешся і, заради виконання невір’я, для заспокоєння серця, наб’єш шептунові-доброзичливцю стривожену дурну морду, — однаково нудьга. Даремно я впускаю відповідні слова на сталеву підлогу, марно розмовляю зі світом крізь висяче вікно. І позіхаю, позіхаю…

Це сновидіння просте, як закон падіння. Я наглухо замкнений у темному нерухомому сні, у просторі недомальованого пейзажу. Містечко, одначе! Ліжко і стіл посеред рівнини. Ліворуч — нескінченна блискуча жовтизна, гладінь піщана чи просто золото аж до виднокола; праворуч — засніжена підмісячна тундра, подібна до розпластаної примари, над якою повільно перекочується й дихає сяйво-звір. Прямо за курсом — океан чорнильної води, птах із крокодилячою головою і два бірюзові безсилі сонечка над нею. Лише вкарбований у небо прямокутник вікна за спиною досі являє мені знайомий ландшафт, але й там не все гаразд, дика ніч пожарищ, дрижить місяць, іскрять зірки, промені, що впали з небес, набухають ураз далекою загравою: йде прополювання, йде відбір. Там — історична мить, що затягнулася далі нікуди, обросла несподіванками; там дивовижі, прорив у майбутнє, ко— нект світів, необ’їжджені надії. Хто приборкає дикого мустанга? Хто замовить слівце про нас перед міжзоряним співтовариством?

Утім, усе це просто ще один сон. Усе, що ми бачимо, усього лише наші домисли, навіяні грою тіней на зімкнутих повіках. Я знаю, що кажу, і я скажу так: якщо вже граєш, грай за правилами. Усі повинні грати за правилами: боги, люди, вовки. Тому що порушника видаляють з поля, і тоді потрапляє він у дивовижні індуковані сни.

І, здогадуючись, що він перебуває за гранню життя, порушник починає освоювати позамежний світ позамежних людей.

Я займався, я розвивався, пізнавав приховане; я дізнався, що немає нічого сталого в сталості днів і прикмет; я зрозумів, що правильне запитання — не чому, а як.

Я занадто любив неправильні запитання.

Всесвітня машина рухається не в часі, не в просторі; її хода — від здійсненого — до того, що не збулося. Фізичний простір — океан сплячої матерії; ментальний простір — океан незвершеного. Координати фізичного світу, скільки б вимірів ви йому не приписали, при цьому значення не мають. Кроки долі зумовлені волею богів, людей і демонів. В інших термінах — програмою, обчислювальним середовищем і реакціями на зовнішні події. Творець, цей позамежний програміст, не цікавиться проміжнимиетапами людської діяльності. Він створив програму, запустив її й вийшов перекурити. Миловидні дівчатка з крильцями, прикритими білими халатиками з хмарного ситцю, поглядають на монітори і теревенять про своє, небесне.

Еллі дивилася на кулю. Куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, і її зловісне світіння пульсувало в такт частому диханню дівчинки. Вона підняла голову.

— Не вставай! — люто крикнув Богун. — Жити набридло?!

Вона кидком, просто з колін, рвонулася до нього… ні, зовсім не він цікавив дівчинку, вона тягнула руки до кулі. Куля верескливо прошепотіла прокляття, завихривши брудний сніг; два швидкі постріли у відповідь змусили переслідувачів залягти, та гебісти вже не на жарт узялися за справу, їх було багато, і Богун зрозумів: усе, момент утрачено. Залишалося лише гордо померти. Або здатися.

Автоматний гавкіт змусив його втиснутися в землю. Відчувши ритм черг, він потрібної миті відкинув пістолет і підняв над собою руки. Стрілянина відразу ж припинилася, і йому раптом моторошно стало в тиші, що осіла; він уже відчув — знання випередило погляд. Еллі лежала на снігу, що танув, змінюючи колір, обличчям донизу; сніг невблаганно червонів; сніг соромився людей; куля танцювала під мертвою долонею; Богун так і не зміг змусити себе подивитися. Він чудово знав характеристики вогнепальної зброї: практика — велика річ.

Богун стояв на колінах, дивлячись у небо; автоматники підбігли, збили прикладами вниз, у криваве місиво; і тоді він, спалахнувши ненавистю, якимось звіриним чуттям угадавши серед них убивцю, розміняв уже непотрібне життя на останню затяту радість. Хряскіт хребта жертви зовсім ненабагато випередив спалах пострілу; Богун, мертвою хваткою стискаючи шию звіра, відпливав разом із ним у нові, дивні простори; він не бачив, як сліпучим чорним сполохом вибухнула Віща Куля, і блискуча сфера, розширюючись, перетворила в ніщо людей, будинки, небеса і землю..

Хто ж насилає на менесновидіння? Кому зобов’язаний я важкими не під’ємними епізодами, настільки схожими на правду, на уламкипам’яті, що вити хочеться і бігти кудись? Адже не так усе було, як у цьому сні… Усе було не так!

Підхопивши кулю, рвонувши уперед, зиґзаґами, — до біса! підстрелять то підстрелять, але я відведу їхні приціли від дівчиська! — мчав Богун до порятунку. Двори, паркани, гавкіт собак… а дівчинка — дитя розгублене, відчайдушне — виявляється, ув’язалася за ним; і коли повернулася холоднокровність, коли зрозумів Богун, що капкан ставили не стільки на нього, скільки на його службу, на багатостраждальний ОМОН, — зрозумів він ще й інше: якщо й зроблять із нього цапа відбувайла, то не відразу, не сьогодні; начальство спочатку буде відкараскуватися від цієї акції, і не виключено, що зуміє-таки відкараскатися. Або відбрехатися. Або зам’яти як-небудь… відкупитися… повернути все так, начебто для користі справи вмирали виконавці, а не з дурості чи з власного бажання. Мало куди вітер повіє.

Отже, є час, щоби підготуватися. Піти самому й Еллі повести, ось мета. Йти треба на лісові хутори. Кращого місця не знайти… До трему виразно пригадалося розпечене небо, яке б’є крізь світлофільтри пронизливим полудневим вогнем, і вовча зграя, яка діловито трюхикає сільською вуличкою. З Еллі особливих проблем не було. Вона потрапила до своїх, до просвітлених, — зсунутих по фазі, простіше кажучи. А Богун пішов далі, змінивши зовнішність і намагаючись не спілкуватися з поводирями, які й самі не страждали балакучістю. Цікавості тут не схвалювали.

На в’їзді в Глушину прийшло йому видіння.

Ряд височезних білих веж виплив над лісом, до якого ще їхати і їхати. Машина тягнеться вздовж сяючого поля, полем біжать золоті хвилі, а за нами, ніби інверсійний слід, тягнеться хвіст сріблясто-блискучого пилу. Дорога звертає вліво, тут починається село чи хутір, відразу ж від дороги обабіч — могутня трава, у ній — прямокутники, клапті, засіяні величезними, сліпучо палахкими червоними маками. Далі, за перехрестям, — широкий ґрунтовий майданчик, на якому з’єднуються дороги і стежинки. Це П’ятикути, звідси починається глухий чорний ліс, чаклунська хаща. Кілька просік, що радіально розходяться, ведуть туди, — та ще стометрова алея, яка впирається в основу найближчої вежі; біля неї гігантськими, на тополі схожими букетами здригаються в небі чутливі квіти. Ні душі, ні повіву вітру, автомобіль котиться вибоїстим асфальтом. Людина за кермом нахмурено мовчить. Вона відчуває щось, і, як то буває вві сні, її передчуття проектується на мене, але не встигає оформитися.

Шлях перепиняють озброєні люди.

— Приспані! — бурчить водій. — Що, спробуємо в об’їзд?

Він угадує мою відповідь і тому не чекає на неї. Я не відповідаю. Я дивлюся в небо над вежею. Чиясь постать там, у струменях світла, у вогнедишній сині. Жінка розгулює небесами. Ковзає, нахилившись уперед, і краї її шат здіймають білу хмарну піну.

Він уже розвернув авто, але я змінюю рішення.

— Залишаємося, — говорю я, дивлячись угору. — Чую: призначено. Від долі не втекти.

Він киває. Автоматні стволи дивляться на нас. Ні занепокоєння в мені, ні жалю. Від долі не втекти. Відтворення одних і тих же епізодів — ключова умова моєї угоди з лісом. Повторення — мати навчання.

— Русалочка? — шепоче водій, теж дивлячись у небо. — Ти геть ідеш? Що сталося, скажи?

Я першим виходжу з машини. Небесна жінка розтає у хмарах.

Де це було? Що майнуло вогником? Чий лик…

Чи обнадіє Творця кінцевий результат?

Тут теж прогрес: пергамент вічної Книги замінила база даних з надшвидкісним доступом. Безпаперова технологія! Замість вісників, що скачуть по Магістралі, вриваються в наше життя прості й недвозначні підказки, які зі швидкістю світла приходять з астральних мереж. Неважливо, уві сні чи наяву відчуємо ми поклик; важливо почути.

Можна також уявити конструктор, з якого збирають світи. Діти вовтузяться з чудесною іграшкою, заважають одне одному і, оскільки не перевелися ще погані хлопчиська, іноді руйнують створене сусідом. Але Конструктор Сутностей має особливу властивість: його елементи самі беруть участь у цій загальній забаві. Слово мають. Право мають…

— Бути загальним лікарем — невтішний обов’язок, — гарчить Малий Кит, розглядаючи фотознімок. — Якось не так справи йдуть. Зовсім не те виходить, що прогност-компи обіцяють. Результати зусиль мізерні, зате множаться і плодяться побічні ефекти. Та й узагалі бути протейцем — безглуздо! Чужа це планета, навіть для рідних чужа…