У недавньому маренні він відчував себе Митарем — людиною, яка зуміла пробратися в його думки і заблокувати їх. Можливо, цей загадковий Митар і виходив його там, у лісі. Він мені більше ніж брат: тепер він частина мене самого. Я вірю Митареві, він догляне за Еллі. Еллі рано чи пізно віднайде свою маму.
Повернувся він через годину, несміливо здивувався шпалерам, що проросли на стінах, жбурнув у холодильник пляшки; метелики делікатно ховалися по кутках; свіжопофарбовані двері уже підсохли, запах вивітрився. Богун подумав, посміхнувся — і рішуче набрав номер.
— Анно?
— А, це ти, — упізнав його чоловік Анни.
— Я, — погодився Богун.
— Ну і як ти там?
— Влаштовую відвальну вечірку. Відбуваю до похмурого краю… до іншого світу. Втікаю від мирської суєти. Всерйоз і надовго втікаю. Можливо, назавжди.
— Брешеш! — упевнено відповіли йому.
— Брехати непристойно. І немає потреби. Не брешу я. Збереться тісна компанія, всі свої. Приходіть.
— Такі ж мерзотники, як і ти, — повідомив чоловік. — Не сміши. Не роби з мене ідіота! Це твій, — сказав він набік, — сором забув, до себе кличе, — і, знову в трубку: — Добре, передаю їй…
— Богусю? — проспівала Ганна. — Чого тобі треба, чудовисько?
— А нічого, зовсім нічого. Зникаю я. Скидається на те, що надовго. Чекаю. Приходь. І друга життя приведи… якщо не зможеш від нього відкараскатися…
— А я його й не збираюся брати! — з веселим викликом повідомила Ганна. — Хай удома сидить, відлюдько! Я майже готова, щоправда, в інше місце готувалася, що ж, зміню маршрут!
Перш за все він красиво й апетитно розставив усе на кухні. Потім узявся за облагороджування спальні. Подзвонив Киценяточку й Оку. Киценяточко й Око зраділи й ідею схвалили.
Телефонний дзвінок. Він, щось муркочучи, підняв трубку.
— Аня в тебе?
— Ще не з’явилася. Що передати?
— Я тобі, друже, от що скажу. Нахаба ти, звичайно, першорозрядний. Я сьогодні спокійний: усе ще сподіваюся, що ти й справді злиняєш з наших обріїв. Викресли наш номер зі списку! І… Покажися сексопатологу, чудо! А він, може, знайде спосіб допомогти тобі!
Злі й скривджені водночас інтонації його голосу нагадали Богунові кілька слів, що їх якось кинула Анюта. Ці слова, мов зерна на оранці, давно зійшли і прижилися в ньому. Не сперечайся з рогуном, — наказав він собі, — не ображайся. Уникай злих імпотентів і терпи їхні звіряння.
— Покажуся. Перевірюся…
— І будь із нею ввічливішим! Вона все рветься за тобою доглянути, ще відтоді. Дитину знайшла! Боїться за тебе, альфонса. Не кривдь її!
— Та не кривджу я нікого! — відчуваючи прикрість, відповів Богун.
Ну й мерзотник!
Він ледве встиг привести себе до ладу.
Анна не поспішала переступити поріг. Над її головою блискавками сяйнули метелики; вона провела їх неуважним поглядом — метелики розчинилися в її зіницях. Запитала, м’якістю голосу згладжуючи різкість фраз:
— Ти сам? Цікаво, що ти вигадав цього разу? Ти досі на щось сподіваєшся?
— Анно, змилуйтеся! — він клацнув] підборами, шанобливо схиливши голову.
— Колись, пані, ви приміряли до себе слова, призначені зовсім іншій жінці! Так, я розперезаний, божевільний і дикий, але в почуттях щедрий і постійний! Зрозумійте, мила Анно: ті слова, які мають пролунати, капаряться і вмирають від непотрібності, й тільки тому, що ви, давно мені пробачивши, з помсти чи лукавства оминаєте мою келію!
— Геть з дороги! — твердо сказала Енн, прямуючи на кухню. — Поправ краватку і заткнися. Допомагатимеш мені.
— Що би не діялося довкола, жіночі звички постійні, — відзначив Богун. І поспішно додав: — На ознаменування неминучого примирення красно прошу покуштувати що бог послав! Я вже й розклав усе. Поглянь-но оком віщим, непідкупним!