Апгрейд для Всесвіту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони ж і не підозрюють, що мене з ними не буде. Радісно їм, легко. Чи все-таки підозрюють? У дружини моєї інтуїція — дай боже. Але не стрималася б вона, неодмінно сказала б. Я ґрунт підготував: торочив щось там щодо грошей і ремонту… ні, їй і на думку не спаде, що я міг би добровільно відмовитися від поїздки на материк. Нічого, зішлюся на ремонт. Ремонт — явище негостре і невиліковне. Як краще: дорогою пояснити, щоби встигли перебіситися і скоритися, чи просто на місці, біля автобуса? Ексцеси можливі; та все-таки доведеться відкласти, бо час уже підганяє. Ніколи стосунки з’ясовувати.

Сумка на диво легка. Друга — полотняна — важить майже стільки ж. У ній тільки дорожні запаси… дівчинці бракуватиме звіряток, — зрозумів він із запізненням і з досадою. — Вони ж думають, що це — тижнів на два, як звичайно; вони ж не знають про основне.

Дружина, енергійно крокуючи вузенькою примхливо звивистою стежиною, крутила головою на всі його прохання передати йому й другу сумку: спортивність свою чудову виявляла. Небо стало блакитним і бездонним; шиби на південному заході палахкотіли сліпучим полум’ям відбитого сходу сонця; жовтогарячі блискавки часом миготіли на місці блискучих антен і водостоків. Попри те, що вони рухалися в обхід новобудов-недобудов, і місцевість здавалася зовсім заміською, багато городян уже — чи ще? — вешталися поруч із будинками; Богун подивувався їхній неймовірній витривалості. Очевидно, настала тимчасова рівновага між тими, хто вже встав, і тими, хто ще не ліг. Перші бадьоро і трошечки отетеріло пересувалися серед палахкотіння та свіжості, ніби вирулюючи на злітну смугу; другі ж тихо пленталися безлюдними тротуарами і непевно розтікалися пустирем, короткими стежками прямуючи до будинків, які рожевіли віддалік. Поки дійшли до траси, бадьора спортивна злість дружини перетекла у сферу міжособистісних відносин; він відібрав у неї сумку, обізвав їх черепахою та равликом — відведений на дорогу час несподівано вичерпався, доведеться бігцем бігти, бо спізнюватися сьогодні в жодному разі не можна.

Богун оголосив старт забігу («заради життя», — вирвалося, в нього ненавмисно). З губ злетіло. Як і належало сподіватися, донька помчала уперед з усією доступною їй спритністю. Богун зайняв проміжну позицію, намагаючись не відстати від дитини і водночас не надто відриватися від обуреної дружини. Асфальтом тупотіти було веселіше, світ відновився, і вони підкотилися до місця збору майже в призначений термін.

З тильного боку пам’ятника зібралося чоловік тридцять; багатьох він знав. З’ясувалося, що автобус запізнюється. Ніхто не демонстрував свого знайомства з ним: так було домовлено. Він нашвидку оголосив про своє тверде й остаточне рішення залишитися. Він повинен відправити їх удвох, самих, без підневільного татка-чоловіка, бо підневільному раптом навішали термінових хвостів… дочка округлила очі — уявила собі… навалили різних спішних і незакінчених справ. Він мотивував своє рішення роботою, ремонтом та небажанням заглиблюватися в проблеми тестя, який ці проблеми немов колекціонував і залюбки звалював на зятя; дружина, яка цілком поділяла побоювання Богуна, все-таки осудливо морщилася з огляду на аж таке відверте нехтування синівськими обов’язками. Вона ненав’язливо поцікавилася, як саме називається його справа і чи вона, бува, не блондинка; згадка про ремонт відбилася в її очах відблиском якихось дуже інтимних сподівань; фінансових проблем ніхто не торкався. Усе було зрозуміло без слів. Тепер, мабуть, нам вистачить і на проживання, і на покупки, — думала вона, переконуючи себе в розумності його рішення. — Тепер нехай сам викручується як знає: удома — все виметено.

Усупереч сподіванням, дочка теж не засмутилася. Думками вона вже була в дорозі, а тимчасова відсутність тата було звичною і зрозумілою обставиною, пов’язаною з його важливою, чудовою роботою. Тато захищав усіх дітей і дорослих від чаклунів, чортів замогильних і непробудних п’яниць. От молодець який! Його затримка дозволить йому врятувати кого-небудь. Виявлення Мутацій і Загальний Нагляд — ці слова завжди пишуть з великої літери — ніколи не дозволить образити маленьких дітей. Відлучки тата були неминучим злом, яке, зрештою, завжди зникає після веселого гучного повернення і обертається подарунками, маленьким святом возз’єднання родини. Така вже недоладна в нього доля, у цього дурного тата.

Автобус викотився на площу на повній швидкості, — світлофори ще сонно блимали жовтими очима, та й руху майже не було, — і відразу всі почали прощатися. Богун не став чекати відправлення. Він геть ні про що не турбувався: усе, що треба, вже було продумано і виконано. Кивнув у відповідь на жести, якими його просили йти вже, і таким самим робом — трасою — рушив назад. Не хотілося, щоби дружина розгледіла в його очах що-небудь не те. Усе владнається, дайте час. Не варто ризикувати близькими людьми. Там, на континенті, вони будуть у безпеці.

Треба абстрагуватися від усього цього. Зробити над собою зусилля. Усе йде за планом. Не забути хоча б Бетховена їй відіслати. Ото радості буде… Диви-но, тролейбус попутний трапився, щойно з парку. Підбігши, втиснувся він у збіговисько лісовиків і рибалок, похмурих громадян у чоботях і штормівках, і за кілька хвилин домчав пустельною трасою до мікрорайону, де разом із всенощною молоддю, що клювала носами, вийшов із тролейбуса прямо в широке поле.

Удома він подивився на будильник. Лише пів на шосту; щоранку втрачаю я дорогоцінну красу; ні, справи почекають! одягтися, взутися — і вперед, за грибниками! Він зазирнув на кухню, сподіваючись знайти трохи кави. Трохи кави було б дуже до речі; тільки звільніть мене від захололої яєчні — ніколи й нізащо! Я собі потім супу нашвидкуруч зроблю. Я не такий-то простий і ціную насолоди холостяцькі… скільки ж їх тут, метеликів зальотних?!

Богун одразу ж розгледів з дюжину крилатих істот, які пурхали у повітрі. Потім знайшов ще: по кутках вони ховалися, внизу біля ніг його кружляли, від їх нервового тріпотіння рябіло в очах. Він схопив кухонний рушник і взявся виганяти метеликів у вікно; він не помітив, щоб вони давали себе вигнати, однак метеликів раптом не стало. Зовсім не стало. Ніби розтали вони. Мімікрія?..

Усе живе вміє маскуватися й одне одного ошукувати. Тепер метелики розташувалися в передпокої. На меблях, на стінах і стелі. Але не абияк, а строго за ранжиром. Навколо кожної помітної особини прилаштувалося кілька дрібних підлабузників. Помітні особини, своєю чергою, базувалися неподалік від вождів — нечисленних метеликів-гігантів, які сірими плямами позначали вузли великочарункової сіті, що намітилася, регулярного візерунка, який нагадав Богуну зріз живої тканини під сильним збільшенням. Він знизав плечима: шизунець тривав. Це, очевидно, зовсім неминуче в його ситуації. Неприємно, звичайно… Завмерши, вдивлявся він у ворушіння на стінах і стелі. Самці і самки, — вирішив він раптом. — Ті, що сидять і міркують, самці; а ті, котрі ліктями працюють, самички… або навпаки. — Але навпаки — це навряд! — обурилося його чоловіче єство. Одразу видно: центральні сидять де треба і про справу дбають; а ця дрібнота язичками чеше, одне одного підкусує, зовсім як у житті… Думка ця, через недосипання, видалася йому глибокою й у чомусь корінною. Його охопив захват від несподіваного виявлення настільки універсальної ознаки, що розділяє «інь» і «янь», і негайно поширив ідею на інші об’єкти світобудови. Справді: нерухомі, як аксакали, ядра атомів, а навколо — взаємодіючі хмари контактних силових полів, сонм частинок, які відштовхують одна одну. На гарем скидається. Або — сонце, що міцно тримає в гравітаційній вузді підлеглі планети. Знову гарем, це ж треба! Словом, усюди дуалізм і протилежність статей. Скрізь явна диспропорція, навіть у метеликів цих дивних. Тільки ми з тобою щось надто вже замоногамилися, — сказав він своєму відображенню в дзеркалі. Відображення кисло посміхнулося і солідарно йому підморгнуло.

— Несправедливість! — повідомив він двійникові. — Треба вчитися в природи. Розкріпачуватися треба.

— Це можна виправити, — погодилися стіни. — За належного тонусу, за відсутності протипоказань…

— Можна виправити? за відсутності?.. Ох ви талалайки! Вчити мене надумали!

Рішуче змахнувши рушником, Богун, агент Нагляду, підняв руку на живу ілюстрацію єдності й боротьби протилежностей. І завмер, здивовано розглядаючи стелю. Метеликів не було. Жодного. Ніде.

— Та що ж це, привиділися вони мені? — бурмотів він, бігаючи по кухні. — Куди ця чортова комашня поділася? Побачу — вб’ю! — пообіцяв він комусь.

І тут погляд його упав на годинник. Було за п’ятнадцять дев’ята.

Він постояв у задумі — думки, як і метелики, випурхнули в далечінь невідому — і підійшов до телефону. — Час крадуть, — думав він, — з-під носа крадуть. Попередити своїх? Ні, рано. Можливо, це локальні наведення. Випадковий постріл… Думки не хотіли повертатися.

Коли не треба — лізуть, товчуться; а знадобилися — не стало раптом. Передчуваючи недобре, увійшов він до спальні, й, цього разу спокійно, без зайвих нервів, прикрив за собою двері. Так і є: сюди переметнулися. Погойдуються, склавши пластиночками крила. Сірі хвилі біжать шпалерами, гальмують свідомість, присипляють… Він стрибнув, як тигр, і рушник гучно мазонув по стелі, змітаючи пил з вапна. Здійнявся вихор. Повітря потемніло, рушник пропелером вгризався в живу хмару. Метелики вислизали з незбагненною швидкістю. Сплеск — ніби камінцем у воду — і вони зникли. Усі відразу.

— Спокійно! — сказав він шафі. — Чудес не буває, правда?

Шафа не відповіла.

— Якщо комахи зникли, отже… — як продовжити, він не знав, і тому взявся думати розумно та тверезо, як і личить думати в найнеймовірнішій ситуації освіченій людині. — Отже, кудись вони поділися. Куди поділися? І навіщо? За вікном ховаються! — вирішив Богун. — Звичайно: зовнішню стіну обліпили, до сонця крильця розвернули… Перевіряти здогад він не став. За вікном, і ніде більше!

Отже, я зачиняю вікно… так, виконано… І, отже, виходжу зі спальні в порожній передпокій, правильно? — Шафа заспокійливо хитнула йому. Позіхнула розчиненими дверцятами. Богун потоптався, дивлячись на дверцята, потім розгублено і з острахом зазирнув усередину, але нічого цікавого не знайшов він у ряді суконь. Антимолем там пахло і парфумами. Він про всяк випадок замкнув шафу маленьким блискучим ключиком і, затамувавши подих, вислизнув у передпокій. Вікторія! Порожньо!

Він зайшов на кухню, зайшов у зал, закрив скрізь вікна. Ніде жодних крилатих, лише за балконом мигнула пара стрижів. Ого! Та невже вже одинадцята? Скільки часу втрачено! Штани старі де? Де мої старі похідні обладунки? Ціпок лісовий, меч грибний, щит протимоскітний…

Насвистуючи, ввійшов у спальню, щоб перетрусити речі. І завмер на порозі, втупившись у рухоме місиво. Повітря кипіло, чулося низьке гудіння, як від високовольтного трансформатора, — сотні й тисячі метеликів у суцільному миготінні породжували пружні сіро-коричневі струмки, що б’ють вітерцем в обличчя. Хоровод просто перед ним закручувався за годинниковою стрілкою, а трохи далі, за тремтячою люстрою, другий вихор хоробро обертався назустріч першому; по всій ширині кімнати, огинаючи ріг шафи і високу етажерку, крутилася жива вісімка. Дві смуги метеликів обрамляли її по вертикалі: біля колін Богуна і вгорі, під самою стелею.

Тоді він, намагаючись не хвилюватися, влігся і спробував розслабитися. Він не відводив очей від круговерті, що набирала розмаху і швидкості, і думав тільки про приємне. Про суниці лісові, які цієї миті дотоптують жадібні авангарди трудящих. Про ремонт, покликаний скрасити його відхід у проект. Проект отримав дивну, дикувату назву: «На Богуна і звір біжить». Після безпам’ятства й вимушеного лікування Богун погано розумів суть цього проекту і свою роль у ньому; він знав, що роль його — основна, і йому досить буде пам’ятати, що він виконує функції контактера. Контактер — це більше ніж польовий агент. Це черговий щабель його зростання.

А ремонт цього року став насущною потребою. Треба було сховати видерті кігтями шматки штукатурки і сліди іклів на бетонних стінах. У кицьки Мальвіни, що втекла навесні в ліси й по дорозі ледве не задерла безвинну догиню з четвертого під’їзду, ще минулої осені проявилися глушинські звички. Поки можна було приховувати — приховували. Господиня догині, крім оплати послуг ветеринара, зажадала винагороди за мовчання; Богун із превеликою зловтіхою прогнав її. Знайшла чим лякати! Сьогодні лише хиряві аристократи зі столітнім родоводом ще так-сяк зберігають чистоту генотипу. Інші брати менші давно вже в ліс дивляться.

Він відчув співчуття метеликів: бідолаха, це так нерозумно — тримати вдома хижака, прив’язуватися до хижака!

— Самі хижаки! — обурився Богун. — Ми її котеняточком узяли, не більшим за болонку! Донька ніяк забути не може, все по дворах нишпорить.

— Скільки звіра не годуй — не на пожиток годівля! — зашепотіли метелики. І дурним сміхом розсипалися по стінах і речах. Їх було стільки, що вони зайняли всі доступні для огляду поверхні. Не погидували й Богуном: розсілися на штанах, на сорочці. Він вирішив не помічати зухвальства прибульців і спокійно обдумати майбутній ремонт. Ці миршавці не небезпечні йому. Вони малі, життя їхнє коротке, інтереси — нецікаві… спершу прибратися треба, розставити все зручно. Здерти всю гидоту зі стін, оголити їх. Заліпити… заліпити мої оголені стіни цим, ну, знаєте, біленьким таким…