Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нотатки читав десятки разів, знав їх майже напам'ять. І все ж, щоб якось змарнувати час і забути, що його чекає, розгорнув записник. На першій сторінці, в правому кутку — стовпці ієрогліфів. Кілька з них, намокнувши, злилися в суцільну пляму.

«… до тих пір, поки піщинка не стане скелею і не обросте мохом», — прочитав Мукудорі вцілілий текст.

«А», — згадав: у тих, розмитих, узятих із національного гімну «Кімі га є» рядках, мовилося про довічну владу прямого нащадка богів — імператора: вона буде, аж поки піщинка не стане скелею.

Погортав наступні сторінки, всіяні ряботинням ієрогліфів. Колишній матрос транспортного пароплава «Кайо-мару», — згодом солдат берегової оборони, кулеметник Ісана, якому належав записник, висповідав у ньому свою душу, душу воїна-самурая, хто був покликаний захищати й відстоювати «північні території» Японії

Кожне слово сповнене гордості за доручену справу. Ісана, палкий прихильник сінто[185], писав, що, оберігаючи далеку околицю «японської» землі, острів Сюмусю, сам іде дорогою богів!

Було тут кілька рядків Басьо, Сікі. І навіть вірш про кохання Єсано Акіко з його збірки «Мідарекамі»[186].

Мукудорі найбільше припали до серця ті місця із записника Ісани, де розповідалося про плавання в південних морях, а також зустріч з екіпажем радянського пароплава «Ангарбуд».

Він знову пробіг очима по колонках ієрогліфів. Уголос прочитав:

«Узявши на борт «Кайомару» генеральний вантаж у Ніїгаті[187], ми поминули острів Садо й вийшли у відкрите море. Наш курс лежав на південний захід, у порт Шанхай.

Був початок травня. З півдня повівав теплий вітер. Води Чорного потоку[188] бурунилися. Його зустрічні струмені притишували швидкість нашого «Кайо-мару».

Я, впередзорячий, заступив на досвітню вахту. Ще не розвиднілось, і виднокіл сповнювала пітьма. Навігаційних огнів не запалювали — йшли потай

Вітер посвіжішав, хвилі дедалі крутішали.

Раптом у темряві спалахнула ракета. Ми відповіли світловим сигналом і, змінивши курс, лягли право на борт.

Через кілька хвилин побачили два невідомі боти, з людьми на них. Наблизившись, з'ясували, що то росіяни, екіпаж пароплава «Ангарбуд», який кілька годин тому, як заявив його капітан Бондаренко, нібито був торпедований з японського підводного човна і потонув.

— Будьте, Бондаренко-сан, обачніші,— застеріг його наш капітан Тамакіті.— Судно ваше загинуло від американської торпеди, і ви з цим повинні погодитися.

— Ні, «Ангарбуд» потопили ваші земляки! — заперечив російський капітан.

— Чому ви так упевнено твердите?

— Факти — вперта річ, — відповів Бондаренко. — А вони свідчать ось про що. Ми, не порушуючи міжнародних правил плавання в нейтральних водах, тримали курс до рідного берега. На борту пароплава був мирний вантаж — цукор. У цьому пересвідчилися ваші колеги!

— Яким чином вони це зробили? — поцікавився Тамакіті.

— А ось яким, — і капітан «Ангарбуду» розповів.

Я, рядовий Ісана, переповідаю те, що довелося почути на містку нашого «Кайо-мару», коли Тамакіті через перекладача розмовляв із Бондаренком.

Російський капітан сказав:

— Ще дванадцятого квітня над «Ангарбудом», коли він проходив далеко від острова Кюсю, пролетів японський військовий літак. Пароплав був «засічений», і ваші земляки нас уже не відпускали, постійно тримаючи на прицілі.

Через кілька днів шлях «Ангарбуду» перетнуло шість есмінців та чотири лінкори й стільки ж лідерів. Ну, словом, ціла ескадра.

Знову літаки — цього разу їх було аж три! — пронеслися над самісінькими щоглами нашого судна. Ми не заперечували, коли у вимпелі, скинутому із літака, вимагалося змінити курс на триста п'ятнадцять градусів. Та, як видно, й цього було замало вашій ескадрі! — сердито додав пан Бондаренко.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав Тамакіті.

— А те, що нам наказали застопорити машину. Коли ми й це виконали, на борт «Ангарбуду» піднявся наряд озброєних до зубів матросів. Після огляду й обшуку суднових приміщень японський офіцер, поставивши вартових на містку і в радіорубці, велів нам під конвоєм іти в порт Кушімото.

— Хай! — вигукнув Тамакіті. — Після далекого плавання вам надали можливість добре відпочити.

— Не слід глузувати, капітане! — заперечив Бондаренко. — У вашому Кушімото принизливий обшук тривав і далі. Його робило не менше сотні солдатів. І лише через тиждень, після того, як було підписано меморандум, дозволили вийти в море.

— Ось бачите, Бондаренко-сан, — зауважив капітан «Кайо-мару». — Японці справедливі: з'ясувавши, що ви не амеко[189], наші закляті вороги, а росіяни, доброзичливі сусіди, яких ми так шануємо — хейко банзай імператору! — благословили вас у щасливе плавання.

[185] До 1945 року державна релігія Японії (дослівно «шлях богів»), яку правлячі кола використовували в своїх агресивних цілях.

[186] Відомі японські лірики.

[187] Порт на західному узбережжі о. Хонсю.

[188] Тепла течія Куросіо.

[189] Зневажлива кличка американців (япон.).