О, він знає, як діяти! Вибере найбільше, багатолюдне помешкання. Переступить поріг, смикне за кільце гранати — і…
Від збудження і передчуття смерті, яка незабаром настане й зробить його героєм, святим, біг не тямлячи себе. Біг навмання.
Поминув пагорб. І, як тільки заніс ногу, збираючись ступити далі, земля увігнулася, і він провалився в глибоку яму.
— Куцу! — називаючи себе покидьком, вилаявся. — Куцу! — повторив, так ніби ці прокльони могли врятувати од невдачі.
А невдача була неабияка. Він упав у вимуровану під землею пастку. Таких «вовчих ям» — отосівана, розрахованих на піхотинців противника, японці нарили чимало. В одну з них і потрапив Мукудорі.
«Що ж це таке»? — зло подумав.
Озирнувся. Яма нагадувала пузатий, глибокий глек із вузькою, круглою шийкою вгорі. А тут, на споді, він був такий широкий, що, навіть розвівши руки, дістати протилежних боків було неможливо. Та й стіни — гладко вимуровані, без жодної зазублини. Піднятися по них — марна справа.
Пастка.
Внизу жовтіла скаламучена дощова вода.
«Може, дно земляне, і я під нього підриюся, вилізу звідси».
Він опустив по лікоть у воду руку. Пальці торкнулися до шорсткого, холодного покриття.
— Теж вимуровано, — безнадійно мовив.
Мукудорі залишив «лисячу нору» й подався до висілка, щоб загинути. А тепер у нього відпало бажання за кого б там не було помирати.
Жити! Піднялося непереборне бажання вибратися з цієї безвиході, а потім він знатиме, як діяти. Він піде у виселок не з гранатами — смиренно, з каяттям: «Якщо я заслужив кари, нехай вона настане».
Те рішення прийшло запізніло. Хоч би як він хотів, а з «вовчої ями» самотужки не піднятися. І, зрозумівши це, Мукудорі заплакав. Воїни, самураї, не плачуть. Японці взагалі стримані, уміють приховувати свої почуття, тим паче — сльози. Але Мукудорі ні перед ким було таїти горе.
Шийка «глека», ніби корабельний ілюмінатор, округлила над ним шмат імлистого неба, і Мукудорі здалося, що він на затонулому кораблі, в пучині моря.
Це вже вдруге за короткий час він опиняється в такому становищі. Бо хіба краще було в доті, прикованим ланцюгами до кулемета?
Настала ніч. Вода у вовчій ямі похолоднішала, і Мукудорі, щоб якось зігрітися, почав пританцьовувати. Холод не давав заснути; він ні на мить так і не стулив повік.
Уранці все ж, прихилившись до вологої стіни «глека», сидячи заснув. Снилася самохідна баржа, на якій не раз вирушав у океан… Унтер-офіцер Такеда, його «славетний» землячок, навіщось загнав Мукудорі в трюм, міцно зачинив за ним двері.
— А скринька… скринька зі скарбами? Віддай її мені! — наважився крикнути Мукудорі.
І — не зміг: вода, просочившись у трюм, почала його заливати. Силкуючись вирватися з того полону, прокинувся.
— Що це? — спросоння, не зрозумівши, де він, запитав самого себе.
— А-а-а… — збагнувши, простогнав. — Такеда… скарби, — мовив. — Та мені зараз нічого цього не треба. Аби тільки вижити, я б від усього відрікся, й душа моя сприймала б і віддавала лише добре й світле.
У роті пересохло — мучила спрага. Він, з огидою глянувши на жовтаву воду, все ж припав до неї губами й почав пити.
Потім дістав із кишені розм'яклі кульки — борошняне липке місиво — й набив ним рот.
Їв, чавкаючи, хоч і не хотілося їсти.
Гранати, прикріплені до пояса, коли він сидячи спав, намокли, і Мукудорі, відв'язавши, поклав їх на дно.
«Ось зараз… смикону за кільце — і кінець мукам!» — майнув безумний задум, але відразу зник.
«Людина грається зі смертю тоді, коли є шанси жити. А в мене тих шансів не лишилося», — подумав.
Чим заповнити спресований в довгі секунди й хвилини час? І Мукудорі витяг із бокової кишені крихітний записник, взятий у забитого кулеметника.