— Кажете: «щасливе»? Ні, пане Тамакіті, нас благословили на той світ!
Бондаренко зазначив, ніби першого травня над його судном знову пролетів японський бомбардувальник, потім опівночі в лівий борт «Ангарбуду» з підводного човна було випущено дві торпеди.
— Ось так ваші земляки провели нас у «щасливе» плавання!
— Я з вами, капітане, не стану сперечатися, — заявив розсудливий Тамакіті. — Якщо ви не бажаєте підписати документа, зазначивши, що «Ангарбуд» був потоплений не нами, японцями, а кимось іншим, тоді я змушений відвезти вас і ваших підлеглих у Шанхай»[190].
— Хай! — дочитавши нотатки Ісани, войовниче вигукнув Мукудорі.
Йому навіть відлягло від серця: «Бо таки, хоч нас і перемогли, а все ж ми воювали добре!»
І знову пронизав жах: «Що робити? Як вирватися з цієї пастки?»
О, який же він бовдур! Ба, він знайшов вихід…
Діставши на дні кілька кам'яних скалок, почав кидати вгору.
— Ось так! Ось так! — прицмокував язиком.
Скалки, вилетівши крізь шийку «глека», падали десь на поверхні. Правда, один камінець так і не зміг вилетіти назовні;— впав у воду.
«Це — погано, — засмутився Мукудорі. — А що, коли граната, яку я кину, скотиться назад? Тоді — смерть!»
Він задумав таке: жбурнути гранату на поверхню. Вибухнувши, вона Мукудорі не зачепить, а от «глек» угорі зруйнує. Тоді легко можна вилізти.
— Т-так… — роздумуючи, мовив.
Затис гранату в руці. Смиконув за кільце. Кинув. Слава богу, вона вдало вилетіла з «глека», гупнувши на пісок. І — через кілька секунд — оглушливий вибух. Здригнулися стіни вовчої ями, посипалася земля й пісок. Але самий «глек» лишився цілим.
— Донбутцу! — вилаявся Мукудорі і знову метнув гранату.
Те ж саме: вибух, цівки піску згори, їдучий дим од вибухівки — от і все.
— Донбутцу! Донбутцу! — мов навіжений закричав, жбурляючи одну за одною, останні гранати.
Ні, хоч шийку «глека» й вищербило — шматки породи впали, вдаривши Мукудорі по стегну, — проте все лишалося, як і було.
— О-ох! — з відчаю простогнав і, непритомний, звалився у воду.
Невдовзі почувся гуркіт мотора — до ями, в якій сидів напівбезумний Мукудорі, під'їхав бронетранспортер.
— Ось і воронки: вибух стався тут, — мовив хтось.
— Може, який-небудь звір наступив на міну? — висловив здогад інший.
— Ні, на вирву од вибуху міни не схоже.
— Іване, Іване! Йди-но сюди, — покликав той, хто першим угледів воронки. — Тут теж «глек» і… щось ворушиться.
Іван Затуливітер скочив із бронетранспортера. Вони всі — водій і два матроси-десантники, які й після визволення островів лишилися служити на Курилах, наблизились до «вовчої ями».
… Доля примхлива — через багато літ після того, як Іван Затуливітер урятував японського смертника Мукудорі, вони зустрінуться знову: один, утверджуючи правду й справедливість, другий («Хейко банзай!») — сіючи зло.
Розділ одинадцятий
ПОВЕРНЕННЯ
Полонених, тих, хто вчасно не виїхав на батьківщину, з Південного Сахаліну переправляли тепер у порт Абасірі.
Море почало штормити ще зранку. Вітер несамовито звихрював воду, важкі хвилі глухо били в лівий борт. Від кожного удару судно здригалося, перевальцем виповзаючи на крутобокі вали.
[190] Трагічний епізод із радянським вантажно-транспортним судном «Ангарбуд», який стався 1 травня 1942 року, про що оповів у своєму щоденнику японець Ісана, — один із прикладів лицемірного «нейтралітету», якого імператорська Японія «дотримувалася» щодо Радянського Союзу. Такі випадки, коли японці нападали на радянські торгові кораблі, траплялися часто.