Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В печері було сиро; зі стелі монотонно капала вода. Солом'яний мат під ним набубнявів. Холод, ніби мокрим простирадлом, сповив задубіле тіло.

Звечора, невідь-чому, йому принесли подвійну порцію товченого рису тцукікоме з смачною, гострою приправою.

Відколи він тут, голод не залишав ні на мить, переслідував навіть уві сні. І раптом така розкіш, улюблений тцукікоме!

Забувши навіть про «виделку», палички хасі[162], Мукудорі жменею зачерпнув ще гарячу страву, пожадливо заходився їсти.

— Смакота! — прицмокнув язиком.

В уяві постала рідна домівка. В одній із кімнат, перед невеличким хатнім вівтарем, де стоять вмуровані в стіну урни з прахом батька й діда, жевріє лампадка. Якось особливо духмяно пахне тиша. За розсувною бамбуковою перетинкою на підлозі сидять його молодші сестри. Мати ставить на циновку тарілочки та чашки.

Новий рік. Сьогодні можна поласувати досхочу. Перед ними (вибирай, що хочеш!) фарширована риба, овочеві млинці — такі смачні, що самі тануть у роті; зварений у власній мушлі молюск тцубуакі, сливовий мус, суп із пагінців бамбука, гарячий чай, крижаний лимонад…

Ах, чого тільки там не було!

Від згадки про це ще дужче захотілося їсти. Ковтаючи слину, Мукудорі облизав перешерхлі губи й простяг руку до луб'яної коробочки, в якій принесли вечерю.

«Так не можна. Не можна! Треба ж і поснідати чимось», — схаменувся, коли трохи вгамував голод.

Але коробочка майже спорожніла, і він начисто вилизав її шорсткі внутрішні стінки. Від приправи, що з'їв із таким смаком, цілу ніч мучила спрага. Кілька разів спросоння пив воду. І нині, підвівшись із холодного, вогкого мата, вирішив намацати кружку. Де ж вона поділася? На кам'яній приступці її не було.

Немов пес, прив'язаний до прикорня, він у темряві обійшов довкруг кулемета на своєму довгому металевому повідку. Так і є, кружка скотилася на підлогу. Води не лишилося жодної краплини.

Як і тоді, на скелі, коли привиділися потоплені полонені, його зненацька охопив жах.

«Що ж робити?! — розпачливо подумав. — Як витримати майже добу без води? Принесуть її десь аж пізно ввечері».

Ця тісна кам'яна пастка, ця неможливість напитися гнітила тяжким тягарем. Та поступово Мукудорі заспокоївся, а спрагу втамував просто: припавши губами до мата, висмоктав із нього брудну, солонувату воду.

«Я — смертник», — знову боляче різонуло свідомість.

Ось до чого він докотився! Потрапив у безвихідь, як і ті, кого возив на баржі в океан…

А мріялося ж зовсім інакше, снувалися райдужні плани: скінчиться війна, він забере зі скелі скриньку із скарбами. Повернеться у рідний виселок уже багатієм. Придбає шхуну. Та що там одну — десяток шхун. Стане рибопромисловцем, а може, навіть сяте-сан, тобто президентом компанії.

«Придбав, — з гіркою іронією подумав. — Зробився президентом… Бо якби живий був дядечко, полковник Сімура, Такеда мене ні за що не здолав би!»

— Ненавиджу! Звірюка, тигр лютий, — мало не плачучи, простогнав уголос.

Блискавично майнула думка, виникло непереборне бажання: від люті й ненависті натиснути на гашетку кулемета, випустити увесь набій в цей сірий, вранішній морок, а останню кулю — в себе.

Він на прив'язі підійшов до прямовисної стіни, нашорошив вуха, вслухаючись у тишу. Глянув крізь косооку щілину. Небо й затока були в тумані. Клуботливі, розкуйовджені пасма, звисаючи зі скель, ворушилися, немов живі. Знизу в обличчя вдарив йодистий дух перегнилих, викинутих на берег штормовою хвилею водорослин, морських їжаків, риби.

Була середина серпня — лагідна пора на тутешніх островах, коли літні шторми тільки-но відлютували, а пізніші, осінні, ще не почалися. Море й океан угомонились. Аж не вірилося, що вони такі спокійні, схожі на величезне, незаймане озеро. Лише бурунисті течії в протоках, здіймаючи брижі, нагадували про удавану океанську тишу.

Мукудорі навшпиньки дотягся до високого, що завис над амбразурою доту, карниза. Зірвав прирослу до його зовнішнього боку жовтоголову ромашку. Пожував край соковитої, терпкої стеблини — на губах і в роті лишився полинний присмак.

— Гидота! — плюнув спересердя.

Ніби мініатюрний чоловічок-парашутист, який під час стрибка зазнав аварії, ромашка, кинута Мукудорі в туман, стрімголов полетіла донизу.

В досвітній тиші почувся віддалений гул, якесь приглушене двигтіння. Воно, наростаючи, долинало від моря, саме з того місця, що припадало на сектор обстрілу з кулемета Мукудорі.

Цей гомін почули й інші, хто теж був прикутий до скелі в сусідніх гніздовинах доту.

— Ти чуєш, Мукі? — озвався гармаш Томіяма, якого кинули сюди кілька днів тому за те, що він привселюдно заявив у казармі: імператорська армія, мовляв, не здатна перемогти, а війна приносить народові лише нещастя.

— Чую, — відповів. — То, мабуть, наші кораблі повертаються на базу, в Касівабару.

[162] Такими паличками японці їдять.