П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По дорозі додому Івасик мовчав.

І тільки дома раптом вигукнув одчайдушно:

— Нащо він тобі?! Нащо вони нам?! — і гірко заплакав.

Мама розгублено застигла, потім рвучко обняла його:

— Ну, заспокойся, заспокойся, синку! Що ти! Що ти!.. Ніхто, ніхто мені, крім тебе, не потрібен… Ніхто!

Лише коли він перестав плакати, вона тихо сказала:

— Я чогось думала, що вони тобі подобаються… Мені так здавалося… А якщо ні, то, звичайно…

Він нічого не відповів.

На другий день, коли батьки прийшли забирати їх після «продльонки», Микола Іванович і Лідія Петрівна стояли вже в різних кутках вестибюля. Наче незнайомі. Тінин тато раз у раз поправляв пальцем окуляри на переніссі і ніяково усміхався. Ніяких жартів, ніяких дотепів. Івасикова мама дивилася втомлено і байдужо.

Настав Новий рік, а потім канікули.

Івасик зовсім заспокоївся.

Тільки помітив, що мама перестала чепуритися й наспівувати.

Одного разу наприкінці канікул пізно увечері мама підійшла до вікна і раптом з відчаєм махнула рукою, різко обернулася до Івасика. Не знати чому, Івасик удав, наче не помітив нічого. Але по хвильці підійшов до вікна і глянув на вулицю. На тому боці під деревом напроти їхнього будинку хтось стояв. Був мороз, хурделиця, поодинокі перехожі поспішали, намагаючись швидше сховатися в будинок чи тролейбус. А цей стояв, тупцяючи на одному місці, і щулився від холоду. Потім враз смикнувся і сховався за дерево.

Івасикові постать видалася якась знайома. Але розібрати було важко — далекувато, темнота й хурделить.

Мама вже постелила постіль і гукнула його спати… І знову, сам не знаючи чого, Івасик не сказав мамі ні слова про те, що побачив.

Через два дні канікули закінчилися.

Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.

Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.

Її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:

— Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?

Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:

— Та ні, нічого! Все нормально.

І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: «Чого ти?», вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:

— Тато захворів… Температура тридцять дев’ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через мене. — І підборіддя в неї затремтіло.

У Івасика стислося серце.

— Ну, не переживай… Видужає… У мене теж було колись запалення легенів… крупозне… Я ще зовсім малий був… Мама мене цілі ночі отак на руках носила… Щоб не було набряку легенів… І — як бачиш… Видужає… Не хвилюйся… А хто з ним зараз?

— Сусідка… Це вона наполягла, щоб я в школу пішла… Я не хотіла… — в очах у дівчинки були сльози.

На «продльонку» Тіна не залишилася.

Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:

— А Тінин тато захворів… Температура тридцять дев’ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через Тіну…