Коли таке говорить перша красуня в класі, то треба бути останнім тюхтієм і ганчіркою, треба негайно міняти штани на спідницю, якщо ти ще вагаєшся. А коли на додачу виявляється, що «бешники» вже були, то…
Капітан коротко кинув:
— Поїхали!..
Антоша Дудкін і Кум Цибуля мовчки кивнули, Гришка Гонобобель, хоч і скривився (йому було неприємно, що активну участь у цій справі узяла Макароніна, з якою в нього були особисті рахунки), але теж кивнув.
Оля Татарчук перезирнулася з Аллочкою Граціанською, прочитала в її очах прохання («не залишай мене, будь ласка, одну в хлопчачій компанії») і теж погодилась.
Оля Татарчук була білява. І не просто білява, — білявішої за неї не було, мабуть, в усій школі. Світле-світле волосся, білі брови, білі, наче припорошені борошном, вії і світло-сірі очі. Поряд з Аллочкою вона нагадувала фотонегатив. Але чогось саме до Аллочки вона весь час тяглася. Вона була якась дивачка, ця Оля Татарчук. Вона весь час кимось захоплювалася, а себе завжди принижувала:
— Ой, який ти молодець!.. Ой, яка ти сьогодні гарна!.. Ой, як тобі личить ця кофтюля!.. Ах, як ти сьогодні добре відповідав на англійській!.. Молодчинка!.. А я так мимрила на математиці!.. Жах!
Люди люблять, щоб їм говорили приємні речі, і до Олі в класі ставилися добре.
Тому ніхто з хлопців не мав нічого проти того, щоб поїхала й Оля.
Всю дорогу Боцман не змовкав ні на хвилину. На всі заставки він розхвалював принади Пущі-Водиці, яку знав, за власним виразом, «як свою кифеню» (тобто «кишеню»). Які тільки пригоди не траплялися з ним у Пущі. І лося-велетня він якось зустрів, і галченя, що випало з гнізда, назад поклав, і лісову пожежу гасив, і маленьку дівчинку з дитсадка «Радянська Україна», що у лісі заблукала, на шосту лінію привів… Ну, не Боцман, а Герой Радянського Союзу.
Оля Татарчук раз у раз захоплено плескала у долоні:
— Ну, молодець!.. Ух, здорово!..
А красуня Аллочка дивилася тільки на нього, не даруючи поглядів нікому іншому.
Гришка Гонобобель уже шкодував, що поїхав.
— Все! П’ята лінія! Виходимо! Виходимо! Вилізаємо! — загукав нарешті Вася.
І вони висипали з трамвая.
Вхід у парк з ажурним, трохи старомодним штахетником. Високі щоглові сосни. І неповторний запах лісу.
— Вперед! За мною! — бадьоро махнув рукою Боцман і швидко закрокував, майже побіг по асфальтованій алеї.
В парку було безлюдно. Будній день, робочий час…
Тільки в затишку, на лавочці під плакучою вербою сиділа якась підстаркувата парочка — видно, курортники.
Несподівано блиснула на сонці вода. І очам їхнім відкрилося довге озеро, через яке був перекинутий місток з дерев’яною альтанкою посередині — різьблені стовпчики, ажурний під дашком штахетник…
— Ой!.. Яка краса! — захоплено вигукнула Оля. — Я ніколи тут не була.
Озеро, справді, було дуже гарне — береги поросли віковими деревами, на воді плавало жовте опале листя.
Але Боцман, видно, привів їх сюди не лише милуватися красою озера.
— Вперед! — вигукнув він і повів однокласників через місток.
Ліворуч од містка біля дерев’яного причалу було припнуто десятків зо два човнів, а вгорі на березі стояв будиночок — човнова станція.
На ганку будиночка на стільці сиділа й читала книжку огрядна молодиця у червоній хустині, по-піратськи перев’язаній навскоси через лоба.
Боцман вів їх прямо до неї.
— Здрастуйте, тьотя Клава! — гукнув він, підійшовши майже впритул.
Тільки тоді вона одірвала очі від книжки: