Аллочка спустилася у двір і, відчуваючи під серцем холодок, пішла до вікон баби Наді. Підійшла впритул, приклала дашком руку до очей і зазирнула всередину.
Хоча всі речі були на місцях, вона не впізнала цю таку знайому їй з дитинства кімнату. Тільки придивившись, зрозуміла чому. Всі дзеркала були завішані білими простирадлами. А їх у цій кімнаті було багато, як ви пам’ятаєте… І це було страшно. Аллочка відсахнулася од вікна…
З під’їзду вийшла двірничка тітка Галя, сусідка баби Наді.
— О!.. Ти мені якраз потрібна, — кивнула вона Аллочці. Од горнула фартух, понишпорила у кишені піджака, витягла конверт і простягла:
— Це тобі. Написано: «У власні руки». Тому я й не віддала батькам…
У Алл очки зайшлося серце, коли вона взяла конверт. Знайомим почерком баби Наді на конверті було написано:
— Я знайшла його на буфеті. Коли опечатували квартиру… Така була людина!.. Як жаль!.. Серце не витримало… Бо таке було серце… За інших боліло… А хто чужий біль у своє серце не пускає, сто років живе…
Тітка Галя ще щось говорила, та Аллочка вже не чула. Не помітила вона і як пішла двірничка.
Вона то дивилася на конверт, то притискала його до грудей, то знову дивилася. І ніяк не наважувалась розкрити.
Нарешті наважилась.
Серце у Аллочки шалено билося.
Рядки листа розпливалися перед очима.
Вона нічого не розуміла.
Яка таємниця?.. Які цукерки, які вафлі, які подарунки?..
Вона ж нічого цього не робила!..
І раптом…
Раптом в уяві її виринула Люба Миркотан… Як вона з пакунком у руках стрибає з підвіконня…
Кров кинулася Аллочці в обличчя…
Люба жила на третьому поверсі з мамою, татом, старшою сестрою і двома молодшими братиками. Звичайно, сьогодні неділя, вони могли кудись поїхати. У них була дружна сім’я, і вони часто у неділю галасливою ватагою їздили «на природу». Усі з рюкзаками, навіть найменший шестирічний Андрюха.
Але вони були вдома.
Двері відчинила сама Люба.
У Аллочки паморочилося в голові, коли вона пересохлими від хвилювання губами сказала:
— Вийди на хвилиночку… Будь ласка…
І повторила прохально:
— Будь ласка…
Вона навіть забула привітатися.
Люба не здивувалася:
— Зараз… Я тільки накину кофточку.
Спускаючися сходами, вони спершу мовчали.
Потім Люба спитала: