— Де ти була?
— В Одесі… Але я не знала!.. Чесне слово, я нічого не знала. Тільки сьогодні. Чесне слово! — Аллочка била себе кулачком у груди, але й без цього їй не можна було не повірити. Такий у неї був голос.
— Я так і думала, що тебе кудись одправили, — не дивлячись на неї, сказала Люба.
— Скажи, для чого ти це робила? — тремтливим голосом спитала Аллочка.
— Що? — різко повернула голову Люба.
— Ну… цукерки… вафлі…
— А… звідки ти знаєш? — почервоніла Люба.
Аллочка мовчки простягла їй листа. Потім дивилася, як Люба читала і бачила, що їй було боляче.
Аллочка вже шкодувала, що дала листа, та було пізно.
— Якби я знала… — тихо сказала Аллочка. — Якби я тільки знала…
Люба здвигнула плечима, потім несподівано зітхнула:
— Я випадково почула її розмову… З тіткою Галею. Двірничкою. Вона так говорила… Про тебе… І взагалі… Мені стало так її жаль… Це ж страшно, коли людина така самотня…
— Якби я знала… Якби я тільки знала… — все повторювала й повторювала Аллочка…
…Баба Надя стояла на пероні дитячої залізниці у затінку дерев і, схиливши голову набік, дивилася, як Аллочка від’їжджає у маленькому розцяцькованому вагончику все далі й далі…
Коли Люба Миркотан одержала п’ятірку з хвостиком, вона так розгубилася, що навіть говорити це могла. Ніхто з тих, хто одержував п’ятірки з хвостиком, так не розгублювався. У Люби аж випіки на щоках з’явилися.
— Ой!.. Та що?!.. Ну, це вже… абсолютно!..
Всі, особливо дівчатка, почали її заспокоювати:
— Ну чого ти…
— Якраз ти… абсолютно!
— Нічого прибіднятися!..
Аллочка Граціанська гарячково вигукнула:
— От і неправда! Не говори! Може, ти якраз найбільше… — і враз затнулася. Ніхто в класі не знав ні про бабу Надю, ні про Любину таємницю, ні про листа…
— Ай! Облиш! Чуєш! — скрикнула Люба, але теж враз примовкла і махнула рукою. — А! Ну вас усіх!
І вибігла з класу…
Так на тому тоді й закінчилося…
Аллочка і Люба були, як ви вже зрозуміли, дівчатка темпераментні, у вияві своїх почуттів не завжди стримувались.
Але, навіть знаючи це, актив не сподівався на таку бурхливу реакцію, коли підходив до них зараз.
— Та ви що — смієтесь?! — вигукнула Аллочка. — Щоб я чужу сумку з грошима взяла?! Хоч би вона десять років під лавкою стояла.
— От смішнячки! — вигукнула Люба. — Ви мене просто не знаєте. Та я б нізащо не стала дзвонити і лишати сумку в телефонній будці. Це ж хтось міг спокійнісінько простежити, схопити її і, поки той черговий вибіг би, — шукай вітра в полі!.. Я б у крайньому разі просто забігла у міліцію, кинула б сумку на стіл черговому і тоді б утекла. Ні! Це не я!
Отже, перша спроба шукати серед дівчат нічого не дала.