П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ай!..

Він не встиг навіть злякатися.

Він злякався, як уже лежав унизу.

Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя — мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м’яко впав на ту купу і навіть не забився.

Він глянув угору й побачив — сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті.

І отут Толя похолов. Наче не на м’якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.

Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети — дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев’яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного…

Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку — вона наштовхнулась на щось живе й тримтливе.

— Няв! — винувато нявкнуло кошеня.

Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке — середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе, самі ребра.

— Як же ти втрапило сюди?

Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.

— Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай… — Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде, — до вцілілих сходинок було надто високо.

Нова хвиля відчаю огорнула його.

Ну що він за невдаха!..

Ципочка з Гуліною десь зараз у Палаці спорту кренделі на льоду виписують. Крокодил Гена у басейні батерфляєм, як метелик, вимахує. Алик Паганіні якусь рапсодію смичком вишиває… А він, нікчема, у підвалі… Вони людьми стануть. Фігуристами, чемпіонами, лауреатами. Їх по телевізору показуватимуть. А він… Хотів кошеня витягти, та й то… Самого тепер витягати треба…

Толя не витримав і заплакав.

Він рідко плакав. І зараз, плачучи, сам себе запевняв, що плаче не тому, що йому страшно, а тому, що йому шкода бабусю Марилю. Як же вона переживатиме, бідна, як хвилюватиметься, коли він не прийде додому!..

Нагорі почулися кроки.

Толя стрепенувся, хотів уже гукнути на допомогу, та в останню мить злякався, що це ж його можуть підняти на глум («провалився, нікчема»), але й не крикнути вже було неможливо (повні груди повітря), і, сам не знаючи, як це в нього вийшло, він голосно… нявкнув:

— Нявв!..

Згори сліпучо вдарило в очі світло електричного ліхтаря. Долинув здивований голос:

— О!.. А ти тут як опинився?!

Тато Алика Паганіні, Захар Власович Івасюта, був найвищий у їхньому дворі — два метри п’ять сантиметрів. Йому не треба було ніяких сходів. Він просто скочив у підвал. Узяв Толю й кошеня, виставив нагору, потім підтягнувся на руках і виліз сам. Все це забрало не більш як півхвилини.

— Ич! — усміхнувся Захар Власович, обтрушуючи Толю своєю великою граблистою рукою. — Я й не знав, що ти такий… Герой!.. Молодець!.. Сам у темний підвал за кошеням поліз… Ич!..

Толя притиснув кошеня до грудей і глянув спідлоба на Захара Власовича — кепкує чи ні. Але ні в голосі, ні в очах Івасюти не було й тіні насмішки. Навіть навпаки…

Крім того, що Захар Власович був у їхньому дворі найвищий, був він ще чи не найшанованіший. Майстер заводу «Арсенал», депутат райради, орденоносець, у час святкових демонстрацій він завжди стояв на урядовій трибуні серед знатних людей столиці. Толя не раз бачив його по телевізору. А всі, кого він бачив по телевізору, були для нього людьми незвичайними.

Толя опускав голову, щоб Аликів тато не помітив, як він плаче. Той, здається, не помітив. Обтрусивши Толю, він поклав руку йому на плече й повторив:

— Молодець! — потім перевів подих і сказав: — Не знаю, чи поліз би мій Паганіні… Не певен… Хоча він хлопець добрий. Це ж він мене попросив… Кошеня, каже, у підвалі нявчить, мабуть, вилізти не може… В мене сьогодні відгул. А вони на музику поспішали… — Захар Власович скривився. — Ех!.. Потрібна йому та скрипка… як корові сідло. Не стане він музикантом все одно. І сам мучиться і… Та хіба поясниш?.. Вони, брат, не той… не «доганяють», як тепер кажуть… Але їх аж четверо… Жінки, брат, це… — Івасюта махнув рукою.

І те, що такий великий, поважний чоловік говорив з ним так відверто, щиро, як з дорослим (навіть на жінку та її сестер поскаржився), враз наповнило Толине серце невимовною радістю. І йому раптом стало шкода Алика Паганіні. Він же йому так заздрив…