Недарма говорила баба Надя про любов до мандрів. Вона справді не любила сидіти на одному місці. Щодня після сніданку і до обіду вони з Аллочкою вирушали гуляти. Об’їздили й обходили всі київські парки і сади. Але найбільше любили Радянський парк, отой, де Маріїнський палац, пам’ятники Ватутіну, арсенальцям… Бо там було «Малятко» — дитяче містечко з гойдалками, каруселями, атракціонами, а головне — з дитячою залізницею, маленькою, спеціально для дошкільнят. Аллочка дуже любила цю залізницю, маленького жовтого паровозика з довгою трубою, вузькою внизу і широкою угорі, фарами замість очей. І всього два маленьких вагончики по чотири місця в кожному, з намальованими на стінах звірятками. Машиніст у паровозику не сидів. Залізниця була електрична, керувала нею огрядна тьотя, що стояла біля довгастої залізної будки, схожої на автомат для газованої води, і натискала на кнопки. Поїзд страшенно скрипів і скреготав — його, мабуть, забували змащувати. Він робив невелике коло серед тінистих кленів під парканом, а коли проїздив під бляшаним навісом, що правив за тунель, тьотя тричі натискала якусь кнопку, і паровозик хрипко дудукав. Аллочці подобалося це чи не найбільше.
Баба Надя завжди хвилювалася, коли садовила Аллочку у вагончик, — дорослим їздити не дозволялось.
Вона дивилася на Аллочку так, наче виряджала її у далеку небезпечну подорож. Губи в неї тремтіли:
— Ти ж дивись, ти ж дивись, будь обережна, не висовуйся, не впади. Я тебе благаю!.. Я тебе благаю!.. — і молитовно складала руки.
Аллочці було смішно, вона ніскілечки не боялась.
А баба Надя дивилася на неї зволоженими очима і благально схиляла голову набік.
Стільки турботи, стільки самовідданої любові в очах Аллочка не бачила ні в кого — ні в тата, ні в мами…
І саме отаку — на пероні дитячої залізниці у затінку дерев із схиленою набік головою — Аллочка запам’ятала бабу Надю.
Якось під час Аллоччиних іменин (коли їй виповнилося п’ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю:
— А кого ж ти найдужче любиш?
І Аллочка щиро призналася:
— Бабу Надю.
Гостя, що сподівалася почути «маму» або «тата», спантеличено озирнулася. Мама почервоніла, тато насупився. А баба Надя, яка сиділа з самісінького краєчку довгого святкового стола (вона допомагала мамі носити з кухні страви), одвела очі — удала, що не дочула. Вона справді недочувала, причому дедалі дужче, так, що навіть довелося придбати слуховий апарат. Але те, що говорила Аллочка, вона чула завжди. Вона все розуміла по її губах. І часто батьки, щоб не кричати, просили Аллочку переказати бабі Наді все, що треба.
Татків начальник, колишній футболіст, страшенно реготав:
— Прекрасно! Потрясаюче! От що значить дитяча безпосередність! Прекрасно!.. — обернувшися до тата, він пробасив: — Твоє щастя, що та глуха не чує… Але висновки зробити треба! — і він керівним жестом підніс палець догори…
А незабаром сімейна ситуація у Граціанських змінилася. Одеська Аллоччина бабуся, татова мама, вирішила переїхати до Києва. Дочка старшої татової сестри, тобто її онука, вийшла заміж. І там стало тісно. Онука з чоловіком зайняли бабусину кімнату. А в Києві навпаки: треба було доглядати Аллочку. Отже, складалося так, що з усіх міркувань одеській бабусі краще жити у Києві.
Аллочка добре пам’ятає той день, коли баба Надя дізналася про це. У неї було таке обличчя, що Аллочка навіть злякалася.
— Що таке? Що з тобою? Тобі погано?
— Ні-ні… нічого… — ледь чутно шепотіла баба Надя білими губами.
— Та не бійся! Я тебе не залишу! Ніколи! Ти моя! Моя! — Аллочка обхопила бабу Надю обома руками і уткнулася обличчям у її м’який теплий бік.
Одеську бабусю звали Зоя Петрівна. Вона була маленька, кругленька, з білим фарбованим волоссям і курила довгі цигарки. Вона не любила мандрувати, зате любила дивитися телевізор. І весь час говорила про Одесу — яка Одеса прекрасна, яке там море, яка оперета, яка знаменита вулиця Дерібасівська, який базар Привоз, а головне, які гарні люди — веселі, дотепні, товариські: одним словом «одесити» — цим усе сказано. Видно, вона дуже скучала за Одесою — вона прожила там усе життя.
Аллочка співчувала їй, але нудилася в її товаристві.
Баба Надя перші кілька днів після приїзду баби Зої не заходила. Щоб не заважати.
На п’ятий день, після трьохгодинного сидіння перед телевізором, під час якого баба Зоя примудрялася, не змовкаючи, розповідати про Одесу, Аллочка не витримала.
Коли прийшла з роботи мама, Аллочка кинулася до неї:
— Я не можу!.. Де моя баба Надя? Я загину, якщо її не буде!.. Де моя баба Надя?! — і вона заридала. Істерично, захлинаючись плачем і тремтячи усім тілом.
Мама перелякалась, побігла за бабою Надею. Баба Надя прийшла, і вони півгодини плакали усі вчотирьох — Аллочка, мама, баба Надя і баба Зоя.
Після цього баба Надя знову почала приходити.
Було домовлено, що баба Надя водитиме Аллочку гуляти після сніданку до обіду. А вже після обіду баба Зоя дивитиметься з нею телевізор.
Кілька днів усе було гаразд.