…Додому розходилися мовчки.
Ніхто не сказав Ромчикові й слова.
Наступного дня Гришка Гонобобель уперше в житті вимив після себе тарілку.
А ще через день Ромчик одержав п’ятірку з хвостиком.
Це було зовсім недавно.
То була найостанніша п’ятірка з хвостиком. Свіжісінька, ще навіть тепла.
Та коли піонерський актив наблизився до Ромчика і поставив, так би мовити, питання руба, Ромчик тільки усміхнувся й сказав:
— Дівчатка, я вас дуже поважаю, але… Мені здається, не там ви шукаєте. Не туди дивитесь. Людей не знаєте, дорогі керівники… Я б на вашому місці звернув найсерйознішу увагу хоча б… хоча б на Толю Красиловського…
Актив перезирнувся.
— Ой!.. Правильно! — сказала Тіна Яременко, ланкова першої ланки.
Толя Красиловський був у її ланці…
Толя Красиловський
Толя подивився у вікно й зітхнув.
З під’їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку — бабуся.
«На фігурне катання почеберяли, — пхикнув Толя. — Теж іще — фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба з незграб. Не те що ходити — стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!»
Не минуло й хвилини, двері під’їзду знову розчинилися й вийшов Гена Степовецький, якого ще з дитсадка усі називали не інакше, як Крокодил Гена. Крокодила Гену вела за руку старша сестра дев’ятикласниця Марина. І він, і вона несли барвисті поліетиленові торбинки.
«У басейн покульгали, — знову пхикнув Толя. — В чемпіони пнуться!.. Кроль, брас, батерфляй…»
Не встиг він усе це подумати, як слідом за Геною і Мариною з під’їзду вийшов Алик Івасюта. Його вела за руку мама — висока пишноволоса красуня у синьому вельветовому платті з блискучими гудзиками. Алик ніс папку з нотами, а мама скрипку у футлярі.
«О! І цей на свою музику намилився, — утретє пхикнув Толя. — Майбутній Паганіні!» Так кажуть про нього мама і три тітки, що живуть усі в одній здоровецькій квартирі на п’ятому поверсі. От іменно — Паганіні! Наталочка Приходько, яка живе на одній площадці з Івасютами, говорила, ніби казав її тато, що, коли Алик перепилює свою скрипку, в нього починають боліти зуби.
Толя пхикнув учетверте. І тут же зітхнув.
«Ну чого ти?! — сам собі сказав. — Чого ти пхикаєш?! Розпхикався!.. Признайся, що просто заздриш їм… Нікчема!»
Йому стало боляче. Кілька днів тому та сама Наталочка Приходько, яка вчить одразу три мови — англійську, французьку і німецьку — і яка віднедавна стала не Наталочка, а Наталі (з наголосом на останньому складі, бо саме так вимовляється по-французькому її ім’я), так от та сама Наталі Приходько сказала, що її мама сказала, що вихованням дітей треба починати займатися якнайраніше, бо якщо не виявити вчасно здібностей, то навіть із найздібнішої дитини нічого не вийде, а виросте просто нікчема.
Нікчема!.. Толя тоді ж подивився у словник — що то таке.
«Нікчема — ні на що не здатна людина»… Ні на що не здатна…
Толя зітхнув.
Ще зовсім недавно було так добре! Всі вони ходили у дитсадок. Разом гралися. Було весело. Люся Гуліна й Богдан Ципочка були звичайні собі Люська й Богдан, яких можна було стукнути по спині, ганяючи у квача. І Алик Паганіні не знав, де у скрипки смичок, а де все інше. А Наталі Приходько не те що трьома іноземними, рідною українською кілька слів докупи стулити не могла.
Та тільки пішли вони до школи і… почалося… Батьки наче голови погубили. Наче наввипередки заповзялися, хто до кращого, до наймоднішого діла свою дитину притулить. І розтягла доля Толикових друзів від нього за якийсь місяць. То, бувало, щовечора у дворі дотемна гасають, у щось граються, бігають, верещать так, аж пенсіонери, що на дитячому майданчику під грибком «козла забивають», здригаються нервово… А тепер… Наталі Приходько іноземні слова зубрячить. Алик Паганіні гами смичком випилює, Ципочка й Гуліна дзигами на льоду крутяться, крокодил Гена у басейні мокне… Лише Толя, один як палець… тиняється, нікчема…
Може, й він би не згірше за інших і на льоду крутився, і в басейні хлюпався, і слова іноземні зубрячив… Та… Нікому його водити. Батьки в нього лектори товариства «Знання», у роз’їздах весь час. А бабуся Мариля нездужає («на ноги впала», як сама каже). Не стільки вона його, скільки він її доглядає. І в магазин бігає, все в дім приносить. І взагалі, що треба, робить. Добре, що вона хоч їсти варить та по господарству, кульгаючи, порається.
Але, якби бабуся Мариля і не впала на ноги, а була моторна, як Ципоччина, хтозна, чи водила б вона його по тих ковзанках та басейнах. Якось у них в родині не прийнято було водити його. Навіть у дитсадок він завжди сам чимчикував. Добре, що недалеко, півкварталу всього, й вулицю перетинати не треба.
Він уже думав, — може, самому кудись записатися й ходити. Але так і не наважився. Ще оті дяді й тьоті в секціях на глум піднімуть: чого, мовляв, такий шпінгалет приповз, порядку не знаєш, чи що?.. І не запишуть. Сорому тільки наберешся.