П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Люба на Аллочку не могла спокійно дивитися. В очах у неї завжди були неприязнь і зневага. Іноді здавалося, що Люба навіть ладна вдарити Аллочку. Всіх це дуже дивувало. Дівчатка не раз питали Любу:

— Ну чому ти її так не любиш?

— Не люблю і все, — цідила та крізь зуби.

— Але чому? Вона ж така хороша дівчинка. Всім подобається.

— Всім подобається, а мені не подобається.

— Без причини?

— Без причини.

Дівчатка тільки плечима знизували.

Один лише Гришка Гонобобель підтримував Любу:

— Чого прив’язалися?.. Ну не подобається. Подумаєш. Кому що. Ги-ги!..

Але той взагалі всіх зневажав, з усіх любив гигикати.

І якби ж то Люба від природи була дівчинкою злою, недоброзичливою. А то ж ні. Вона теж була доброю, привітною з усіма. З усіма, крім Аллочки.

— Та вона просто ревнує, — вирішила Люська Зарічняк, — що Аллочка вродливіша за неї.

Справді, Люба теж була гарненька, але, звичайно, не така яскрава, як Аллочка.

Хто його зна. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, у чужу душу не влізеш.

Люба і Аллочка жили в одному дворі. Аллочка у фасадному будинку (тому, що виходить на вулицю), а Люба у флігелі (тому, що в глибині двору).

Може, все-таки щось між ними було, якась сварка.

Проте Аллочка присягалася дівчаткам, що ніколи в житті не сварилася з Любою, ніколи не зробила їй нічого поганого анінастілечки. Кілька разів вона намагалася щиро поговорити з Любою, з’ясувати, як то кажуть, стосунки. Але нічого з цього не вийшло.

— Я до тебе нічого не маю, — презирливо казала Люба, дивлячись Аллочці просто у вічі. — Що ти хочеш? Щоб я кидалася до тебе в обійми, як інші? Вибач, мені не хочеться! — одверталася і йшла геть.

Аллочка дуже переживала через таке Любине ставлення, переживала щиро, дівчатка це бачили і співчували їй.

Аллочка звикла до ніжного, лагідного ставлення, звикла, що її всі люблять, що нею милуються. Як я вже казав, її любили всі, і рідні, й близькі, і знайомі, й малознайомі. Не кажучи вже про батьків, про тата і маму.

Але, мабуть, ніхто так не виявляв своєї любові, як баба Надя.

Баба Надя, або Надія Сергіївна, жила у флігелі, там, де й Люба Миркотан. Тільки Люба на третьому поверсі, а Надія Сергіївна — на першому. Колись вона працювала паспортисткою в будинкоуправлінні, але давно вже була на пенсії. Чоловіка свого Григорія Івановича, який працював бухгалтером на заводі «Транссигнал», вона поховала років десять тому і жила сама (дітей у них не було).

Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.

Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв’язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.

В яслах вона часто хворіла.

Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.

— Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов’язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! — не раз говорили і тато, і особливо мама.

Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та категорично відмовилася.

— Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! — казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.