І чому це він так певен, що не згірше за інших і на льоду, і слова іноземні, і в басейні… А може, якраз і не вийшло б нічого! Позаторік, коли з батьками у Євпаторії на морі був, як він перелякався, спорснувши з татової спини на глибокому… Думав, що все, кінець… Води одразу наковтався. І потім три дні у море боявся заходити… А на скрипці так точно не втнув би. Це ж як мінімум слух треба мати. А в них у сім’ї ні в тата, ні в мами, ні в бабусі Марилі. Звідки ж у нього візьметься. От і виходить, що справжнісінький він нікчема.
Толя знову зітхнув.
Уроки він давно поробив. Читати й писати ще в дитсадку навчився, тепер ті уроки йому не під шапку. Що ж робити?..
— Піди, світку мій, погуляй, — наче прочитавши його думки, гукнула з кухні бабуся Мариля. — Диви, погода яка! Останні ж деньки. Скоро дощі почнуться. Піди, мій коханий, піди…
І Толя без особливого бажання, просто, щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов з квартири.
На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші, — ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не «контачив». Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок з вибитими шибками. Людей з нього давно виселили, мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. По кімнатах гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.
Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут прекрасно грати у піжмурки, у сищиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його «старим замком». Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер зайняті, такі заклопотані… Як було б гарно, якби…
І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі «старого замку» щось нявчало. Треба було б подивитися. Але… Їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку… Люся Гуліна заахала і сказала, що їй, на жаль, теж треба на фігурне… «Подумаєш, нявчало, — сказав Крокодил Гена. — Понявчало-понявчало й перестало». — «Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня», — сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася…
Толя підійшов до «старого замку» й прислухався. Тихо.
«Крокодил Гена був таки, мабуть, правий, — подумав він. — Понявчало-понявчало й перестало».
Але про всяк випадок покликав:
— Киць-киць-киць!..
І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почувся слабкий приглушений нявкіт.
Вузькі дерев’яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір — вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.
Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:
— Киць-киць-киць!
Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:
— Няв-няву-нявв!.. Няв!.. Нявввв!..
Так нявчать, благаючи про допомогу.
Мабуть, то було кошеня — такий слабкий і безсилий був нявкіт.
Толя нахилився.
З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу у чорній непроникній темряві жахно світилися два маленьких зелених ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:
— Няв!..
«Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти — боїшся. Справді — нікчема ти! Нікчема!»
Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?..
Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам…
Кошеня знову нявкнуло.
— Стривай!.. Я зараз… зараз… — тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.
Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них.
Крок… Ще крок… Ще…