П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Всі стояли пригнічені, приголомшені.

— А ти не вигадуєш? Не брешеш? — пильно глянула прямо у вічі Гонобобелю Шурочка.

— О! — черконув себе рукою по шиї Гришка.

— Може… може, й справді… — тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.

— Гадаю, треба сказати його мамі, — непевно глянув на Шурочку Антоша Дудкін.

— Ага! — вже рішуче сказала Шурочка. — У таких випадках треба звертатися до лікарів. І чим раніш, тим краще…

Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.

Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з Героєм Радянського Союзу гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.

Коли він з’явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:

— Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!.. — вона обернулася до Ромчика.

Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Втім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.

Але Люська була Люська. Надарма вона вимовляла п’ятдесят тисяч слів на день.

І не встиг Герой дійти до дверей четвертого «А», як весь клас уже знав, що він працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой Радянського Союзу, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді…

Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який закривав усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.

Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна (як потім з’ясувалося, вона давно його знала і ледве вмовила виступити у класі на День Перемоги — він був дуже сором’язливий і не любив розказувати про себе).

Але він був таки справжній Герой. І те, що він зробив, міг зробити тільки Герой. Звичайній людині таке було не під силу.

У війну він був танкістом, командиром танка. Якось ранньої весни сорок третього року у жорстокому танковому бою він підбив два гітлерівські танки. Але підбили і його. Машина загорілася. Він витяг з палаючого танка спершу пораненого в обидві ноги баштового стрільця. Потім, незважаючи на те, що сам був поранений і обгорілий, знову поліз у вогонь і витяг непритомного контуженого водія. А тоді під кулями, під вибухами снарядів від воронки до воронки він два кілометри по черзі перетягував їх обох по мокрому снігу, перемішаному з землею, до річки. Наші вогневі рубежі були на тому березі. І Юрій Сергійович, скинувши собі на спину пораненого баштового стрільця, поповз по кризі через річку. Був березень, крига вже була неміцна, до того ж снаряди поробили багато ополонок. І от посеред річки вони раптом провалилися під лід. Мало того, що баштовий стрілець був поранений в обидві ноги, він ще не вмів плавати. І одразу пішов на дно. Тричі пірнав Юрій Сергійович у крижану воду, поки витяг його. Ледве дісталися вони берега. А на тому ж боці лишився непритомний водій… І Юрій Сергійович поповз назад… Обгорілий, поранений у плече, мокрий і виснажений до краю…

Четвертий «А» слухав, не дихаючи…

І кожен наче на дотик відчував, як страшенно пече обгоріла шкіра, як від найменшого руху все тіло проймає нестерпний біль…

Вони потім мовчали хвилини дві, не менше.

Глафіра Павлівна бачила, яке враження справила на них розповідь, і теж мовчала.

Нарешті Шурочка тихо спитала:

— Скажіть, а… а як ви все-таки змогли?.. Це ж було так… так…

Юрій Сергійович ніяково усміхнувся і знизав плечима:

— Хтозна… Я думаю, в цьому винні… каструлі.

Всі здивовано перезирнулися.

Він знову усміхнувся:

— Розумієте… Був у мене дід… Гервасій… Батько мого тата. Ми до нього на літо в село їздили. Повний Георгіївський кавалер. Чотири Георгіївських хрести мав. Герой двох воєн. Японської, дев’ятсот четвертого. І першої світової, імперіалістичної… Я його питав: «Діду, ну поясніть… ну як це люди стають героями? Як?» І він мені сказав: «Як хочеш, Юрко, стати людиною, чогось у житті досягти, навчись, синку, робити те, чого робити не хочеться… Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють, — чогось у житті й досягають. Запам’ятай!»… Я ці дідові слова не раз у житті згадував… Тоді, у дитинстві, найбільше не любив я мити посуд, особливо жирні каструлі. До війни ж гарячої води в кранах, як тепер, не було. На примусі гріли, на керогазі… Жили ми вчотирьох: я, мама, сестричка моя меншенька (ще в школу не ходила) і паралізована тітка, мамина сестра. Тата не було, помер. Мама з ранку до ночі на роботі (на двох службах працювала). Розривалася, звичайно, не встигала. Але ніколи не силувала, не примушувала мене. Сама весь брудний посуд, що за день назбирається, пізно увечері мила. Я тоді тільки у другий клас перейшов — жаліла мене, малого. Так от після тих дідових слів, повернувшися в Київ, узяв я собі за правило щодня мити посуд. Аж плакав спершу крадькома, так це було мені неприємно. А потім втягнувся, звик. І з’явилася в мене впертість якась, наполегливість у досягненні мети. Пам’ятаю, хлопці навіть дивувалися. Якось розбишака один закинув новеньку чорнильницю-невиливайку нашої однокласниці у бруднющу глибочезну баюру (ми тоді носили чорнильниці-невиливайки у спеціальних таких торбинках, що затягувалися шворкою). Дівчинка дуже плакала — мачуха в неї була сувора, жорстоко сварила, як щось пропадало. Ніхто з хлопців лізти в баюру не наважувався, надто вже була брудна й глибока. А я пересилив і страх свій, і бридливість, роздягся, пірнув і дістав чорнильницю. Ніколи не забуду вдячних очей дівчинки тієї. Отже, думаю, в усьому винні каструлі… Ну й дід, звичайно… — Він знову усміхнувся.

Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ромчика.

Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі.